Premature babies success stories
Real-life stories of "early birds" by their parents are published to support premature babies and their families
Андрій та Аріна Городнюк
Моя історія виходжування моїх "райських пташечок" почнеться з того, що це наші найбільш довгоочікувані, кохані і найкрасивіші у світі дітки.
Коли аналіз на ФГЧ показав "космічну" цифру - я зрозуміла - я стану мамою двійнят! Усю вагітність я літала наче на крилах, моєму щастю не було меж! Про який токсикоз, акромегалію могла йти мова? Всіх цих "бонусів вагітності" у мене не було!
А потім на 12 тижні почав підніматися різко тиск - 173, 185 - це те, що показав апарат ХОЛТЕРа! Мене терміново відправляють до професора-кардіолога, вона призначає мені дуже дієві препарати - тиск падає до нормальних показників.
Далі мої "пригоди" продовжуються - на 16 тижні - кровомазання... я потрапляю в гінекологію на збереження... Бог мене любить - з чергування змінявся лікар - саме він мене, зважаючи на мій "гострий стан" вирішив поперед всіх прийняти. Прозвучала фраза - "Ви можете відмовитись від огляду, але мені треба знати чи є там, що "спасати", строк маленький - ризик того, що почався "родовий процес - високий!" Ті декілька хвилин в оглядовій здалися мені вічністю - "Все добре - можна "спасати" - "Ви будете бабусею!" - так сказав моїй мамі Олександр Михайлович. Взагалі, забігаючи наперед - мені, вагітній двома янголятами, потрапляли на моєму шляху лише хороші люди.
На 28 тижні я потрапляю в ЦМД, з тим самим діагнозом - мені колять "на всяк випадок" курс "кортикостероїдів", з профілактичною метою передчасних пологів і для того, щоб "розкрились легені" моїх малят. Через 2 тижня я прихожу в консультацію за декретом - акушерка міряє тиск - 150/110, у мене почали набрякати ноги - призначили аналіз сечі на білок. На наступний день дзвонять - виявили білок, треба перездати аналіз - через день він збільшується в 2 раза, тиск підвищується до 170/130. Гінеколог намагається викликати швидку,але "зась" - тривога, десь-якийсь є 1 "черговий" оператор, але в трубці кажуть - він "зайнятий"!!! На майбутне - так не має бути - "швидка" не має відсиджуватися "по підвалам", а люди - помирати! Це - екстренна служба, а не група в дитячому садку, яку ведуть на час тривоги в укриття!!! Допоки по всім "існуючим" і "не існуючим" телефонам моя лікар, дякуючи Богу? додзвонилась - пройшов ще певний час! Швидка приїхала миттєво, певно були десь поряд. В бригаді - молодий, худенький хлопчик-фельдшер і така ж молода лікар! Для чогось вони почали мене розпитувати, як ми хочемо назвати, яка стать у малят. Я розумію - вони злякались, тяжка прееклампсія - страшний діагноз, з витікаючими наслідками у вигляді клонічних судом і миттєвої смерті вагітної жінки. Дякуючи їх злагодженій роботі і грамотно наданій мені першій допомозі - мені знизили тиск, допоки доїджали до Перинатального центру на 20 стовбчиків - зі 180 до 160! Якщо вони читають - ДЯКУЮ вам щиро, мої янголи? на швидкій! Під час тривоги мають везти до найближчого мед. закладу, але збивання такого високого тиску зайняло майже годину - "тривогу" зняли і ми поїхали у мій улюблений ЦМД. Як же вони були мене "раді" бачити наприкінці робочого дня з тиском 196/130, жахливими набряками всього тіла (мене роздуло наче шар) і високим білком сечі. Мене зразу "підняли" в реанімацію - дифузор з ліками, від стійкого тиску, виклик УЗІстки, лаборанта - усе це мені було зроблено. Допоки я була в напів свідомому стані мені підсунули папірець на підпис - "згодна на екстрений КР, з наслідками ознайомлена!" Рука не тримала ручку, але я підвилась і підписала. Усю ніч мені намагалися збити тиск - марно. Я молила ще затримати моїх крихіток у моємо животику хоч на 2 тижні - я знала про "дистрес синдром недоношених" - мені цього було достатньо.... Певно ще тоді не усвідомлювала - це "кінець" моєї вагітності!!!
На наступний день у моїй тісненькій палаті реанімації "директор" закладу зібрав консіліум певно з 20 чоловік - зав. відділеннями - гінекології, реанімації, анастезіології, дитячої реанімації, начмед... усі "світила медицини" вирішували, що зі мною робити - адже я страшенний алергетик - спінальний наркоз - ризик - анафілактичного шоку, двійня, строк 30 тижнів, тиск 196/130, страшні набряки усього тіла, білок сечі, який з тим, що був за день до цього збільшився у 100 разів! А головне - з вечора у мене припинилась відходити сеча - відмовились працювати нирки. Батькам сказали прямо - "Обіцяти нічого не можемо, стан тяжкий, може померти вона з малятами, може вона чи малята - НАДІЙТЕСЯ НА БОГА!" Оце такий висновок "вирок" моїй сім'ї! А ще запитали заодно - чи згодні батькі купляти дорогі ліки за свій кошт (НЦЗУ їх не покриває) - від тиску, кровозамінники, те, що коштує не одну тисячу гривень. А що їм залишалося відповісти - "Звичайно згодні!" Певно, щоб шкуру заради нас у той момент треба було зняти - зняли би не замислюючись і її?! Потім запланували операцію на 12:00 - батьків відіслали у Медтехніку за післяопераційним бандажем і компресіоними панчохами. Об 11:00 я дзвоню мамі - "Мама, меня везут в операционную, сказали времени терять больше нельзя!" Я не знаю, якщо існують Ангели на Землі, то це - наші батькі! Вони на своїх крильцях з іншого кінця міста привезли мені все, що потрібно і компресійні панчохи "торжественно" внесли мені в операційну. Усіх подробиць описувати не буду - скажу тільки одне - робили КР за новітньою методикою, коли виймають плоди в амніотичній оболонці. Запищав, як те маленьке котенятко лише мій хлопчик-Андрюшка, Аріночка - "мовчала"! У мене градом лилися сльози - дітей мені не показали - їх заінтубували і завезли в ВІТН.
А далі була моя тижнева реанімація, коли навіть не дозволяли сходити у туалет за стінкою - потім прочитала - при такому діагнозі високий ризик геморагічного інсульту на протязі 10 днів. На наступний день я вмовила завезти на інвалідному візку мене до малят! Те, що я побачила - був суцільний жах - 2 маленьких червоненьких жабенятка лежать напівживі, без усякого руху у кувезиках - у мене з очей полились сльози градом?! Усе... протягом тижня мене туди більше не пустили - тиск підскочив ще вище від побаченого там жаху. А потім прийшов неанатолог, дав мені папірець - "...згідна, згідна...підпис...підпис..." і він зник - наче спустився десь зі свого 4 поверху і таким же чином туди і злетів. Пройшов день, два... груди набрякли... температура під 39... розцідитися не можу - вставати не дозволяють - в мені 2 венозних і 1 поперековий катетер стоїть. Я в повному розпачі - чому з дитячої реанімації до мене ніхто не приходить, що з моїми малесенькими?! Відповіді - 0!!! А через мене - несуть діток після кесарево мамам - вони гугукають, ті - розмовляють з ними. А я лежу, наче спустошений мішечок, в який вже нічого не покладуть і молю Матір Божу і Ісуса Христа - "Спасіть моїх малят, якщо не можна мене, хоча б їх, благаю!!!!" Мої душевні крики - чули лише на небесах. У той момент стали важливі слова чоловіка - "Мы заберем их любыми и будем любить любыми, какими бы они не были!" Це те, що було мені важливо у той момент - мої кохані пташенята, мої Ангели на цій грішній Землі!
А далі була нескінченна череда днів зі словами - "Стабільно тяжкі, стабільно тяжкі..." Неспання, відпочинок лише по 20 хвилин (щоб сцідитись потрібна була година) - носіння молочка кожні 3 години, при тому, що після КС, з нестабільним тиском і в післяопераційному бандажі я була вимушена 1,5 тижня ходити на 4 поверх пішки (не працював ліфт)?. Були моменти, коли з 3-х раз на день могли пустити до маляток лише раз (генеральне прибирання, поступила тяжка дитина). Тоді хотілось просто вибити ті скляні двері, щоб побачити своїх малесеньких пупсиків! Саме там я взнала значення таких страшних слів, як "сіпап", "інтубація", "дифузор". В голові постійно було "піп...піп...піп..." - так працювали апарати для підтримки їх життя. Іноді мені здавалось, що ці "піп...піп...піп" рахують ті нервові клітини, що у мене ще залишились... Памперси?, вологи серветки, ліки? - це те, що неслося туди щодня на противагу з молоком в іншій руці!
Далі моїх малят за 5 днів до виписки (провели там без 3 днів місяць) перевели у відкриту двійну люльку під лампу☀️! Боже, яке це було щастя і радість для мене! А потім був процесс виходжування в відділенні недоношених - довгий і кропіткий - сидіння на протязі в коридорі під час тривоги по 5-6 годин, самостійне годування через зонд, непрофесійне ставлення до своїх обов'язків медсестри і лікаря, яке мені майже не коштувало життя моєї донечки! І ще багато всього - привчання до пляшечки... У мого синочка тоді і виявили пахово-мошоночну грижу. Чи "накричав" він її у реанімації, чи вона була вроджена по причині недоношенності - для мене це питання і досі залишається загадкою!
Через 2 місяці ми вже були вдома! Божечки, яка це вже радість була! Дім...милий дім... Мама приклала мені до грудей по черзі діток і вони почали смоктати - це при тому, що був винесений лікарем вердикт - "Занадто довго були на зонді для годування і на пляшечці - грудь не візьмуть!" Мої маленькі "трудівники" - пихтіли, покривалися потиком, але тяга до життя була сильниша за обставини!
Зараз моєму королю і королеві (не дарма ж назвали - "королівською двійнею") 7,5 місяців! Ми зростаємо, гугукаємо, сидимо, стараємося стати на ніжки і не відрізняємося від тих, хто "досидів" ще 2 місяця. Мої кохані дітки, люблю вас більше за своє життя!
Дякую Бардаш Лесі Юрівні, Машевському, Іщуку Станіславу Івановичу, Кулику, Дудніку (вибачте, не у всіх запам'ятала ім'я і по-батькові), Шовкопляс Наталі Анатоліївні, її медсестричкам з відділення, професору Осовській, Лесик Валентині, Констянтину Івановичу, за те, що прооперував мого синочка... Вибачте, можливо не усіх згадала, але усім вдячна за врятоване моє життя і життя моїх двійняток!!! Вірте завжди і надійтеся на Бога, лише він допоможе дати вам сил і віри в те, що все буде добре! А ще дуже важлива підтримка сім'ї - це ті люди, що завжди з тобою поряд - незважаючи ні на що! А ще наші батькі - наші Янголи-Охоронці на цьому світі!!! Їх безмежна любов витяне наче трактор? з будь-якої "життевої грязюки"!!! Всім миру і душевного спокою!!!
Олександра Зозуля
Я мама донечки поспішайки і вона просто неймовірна❤❤❤
Донечка народилася 24 травня 2022 року (в самий розпал бойових дій) на 27 тижні вагітності з вагою 1120 г і зростом 36 см.
Легені не відкрилися, її одразу забрали в реанімацію на ШВЛ... Побачити я свою маленьку змогла лише через 2 дні, після виписки з пологового будинку, але чоловік був з нею при кожній змозі. До реанімації пускали лише 2 рази на день по 15 хвилин...
Наша перша зустріч... це дуже боляче... це відчуття пустоти і жалю я ніколи не забуду... коли кожен день лікарі не дають гарантії, що дитина виживе, коли кожен день її стан коливається від "стабільно тяжкого" до "критично тяжкого"... АЛЕ, маленькими кроками донечка почала "оживати"! Почала сама дихати... Боже, яке це було щастя.... вранці щастя, а ввечері "у неї почався сепсис... це може призвести до смерті.... але ми робимо все, що в наших силах!!!"... ці дротики, які стирчали звідусіль, ці маленькі ручки, ножки всі поколоті... знову сльози розпачу... знову підтримка лікарів, підтримка чоловіка... переливання крові... і сталося диво - вона одужала!!!... 24 дні в реанімації, 24 дні великої боротьби медичних працівників та нашої крохи!!!!
Потім почався етап виходжування... коли ми вже були разом - це не передати словами, коли ти просто можеш понюхати свою дитину за стільки часу! Але цей етап в перший же день теж приніс сюрприз... маленька забула дихати і почорніла, це були секунди, я кричалааа - прибігли лікарі і просто притисли легенько їй грудну клітку (потормошили так сказати) - вона як ні в чому не бувало потягнулася, як після сну і далі собі спала)))... зараз пишу і вже посміхаюсь, а тоді це був таких стрес... так з дня в день капельниці, контроль ваги, зважування підгузника, годування через зонд... півтора місяці і ми набрали вагу 2500 г і почули такі бажані слова - вам пора додому❤❤❤❤❤
Найголовніше, це коли я запитала у лікаря неонотолога "як мені далі з нею? Як за нею доглядати?", а мені відповіли "у вас звичайна дитина, просто маленька, ніяких особливих процедур не потрібно"... це було щастя безмежне! Адже кожен день я бачила страждання інших діточок і чула їх діагнози, всі мені говорили, що скоріш за все можуть бути вади... але, сталося знову диво!!! Наша крихітка поборола все, вона повністю здорова!!!
Цей період був напевно самий тяжкий в моєму житті! Це страх і розпач кожен день... це ріки сліз і надії... а ще безвихідність, адже з подвір'я лунає сирена та лікарня ходить ходором від вибухів цілодобово і ти розумієш, що не можеш взяти малечу і вивезти її в інше безпечне місце тому що вона в кювезі під аппаратами... і просто молишся Богу і лікарям, які не покинули наших поспішайок, а ризикували своїм життям рятуючи наших дітей!
Я дуже вдячна відділенню виходжування недоношених діток та реанімаційному відділенню для недоношених діток в місті Миколаїв, а також проєкту "КОЛИСКИ НАДІЇ" за підтримку цих відділень. А особливо двом завідуючим цих відділень - Наталії Іванівні та Наталії Анатоліївні!!! Вони наші янголи охоронці з безмежним досвідом!!!
Хочу побажати кожній майбутній мамі поспішайки - ніколи не опускати рук!!! Наші діти, хоч і маленькі та дуже сильні!!! Вірте в них!!!
Наша Олександра цьому приклад.
Донечка народилася 24 травня 2022 року (в самий розпал бойових дій) на 27 тижні вагітності з вагою 1120 г і зростом 36 см.
Легені не відкрилися, її одразу забрали в реанімацію на ШВЛ... Побачити я свою маленьку змогла лише через 2 дні, після виписки з пологового будинку, але чоловік був з нею при кожній змозі. До реанімації пускали лише 2 рази на день по 15 хвилин...
Наша перша зустріч... це дуже боляче... це відчуття пустоти і жалю я ніколи не забуду... коли кожен день лікарі не дають гарантії, що дитина виживе, коли кожен день її стан коливається від "стабільно тяжкого" до "критично тяжкого"... АЛЕ, маленькими кроками донечка почала "оживати"! Почала сама дихати... Боже, яке це було щастя.... вранці щастя, а ввечері "у неї почався сепсис... це може призвести до смерті.... але ми робимо все, що в наших силах!!!"... ці дротики, які стирчали звідусіль, ці маленькі ручки, ножки всі поколоті... знову сльози розпачу... знову підтримка лікарів, підтримка чоловіка... переливання крові... і сталося диво - вона одужала!!!... 24 дні в реанімації, 24 дні великої боротьби медичних працівників та нашої крохи!!!!
Потім почався етап виходжування... коли ми вже були разом - це не передати словами, коли ти просто можеш понюхати свою дитину за стільки часу! Але цей етап в перший же день теж приніс сюрприз... маленька забула дихати і почорніла, це були секунди, я кричалааа - прибігли лікарі і просто притисли легенько їй грудну клітку (потормошили так сказати) - вона як ні в чому не бувало потягнулася, як після сну і далі собі спала)))... зараз пишу і вже посміхаюсь, а тоді це був таких стрес... так з дня в день капельниці, контроль ваги, зважування підгузника, годування через зонд... півтора місяці і ми набрали вагу 2500 г і почули такі бажані слова - вам пора додому❤❤❤❤❤
Найголовніше, це коли я запитала у лікаря неонотолога "як мені далі з нею? Як за нею доглядати?", а мені відповіли "у вас звичайна дитина, просто маленька, ніяких особливих процедур не потрібно"... це було щастя безмежне! Адже кожен день я бачила страждання інших діточок і чула їх діагнози, всі мені говорили, що скоріш за все можуть бути вади... але, сталося знову диво!!! Наша крихітка поборола все, вона повністю здорова!!!
Цей період був напевно самий тяжкий в моєму житті! Це страх і розпач кожен день... це ріки сліз і надії... а ще безвихідність, адже з подвір'я лунає сирена та лікарня ходить ходором від вибухів цілодобово і ти розумієш, що не можеш взяти малечу і вивезти її в інше безпечне місце тому що вона в кювезі під аппаратами... і просто молишся Богу і лікарям, які не покинули наших поспішайок, а ризикували своїм життям рятуючи наших дітей!
Я дуже вдячна відділенню виходжування недоношених діток та реанімаційному відділенню для недоношених діток в місті Миколаїв, а також проєкту "КОЛИСКИ НАДІЇ" за підтримку цих відділень. А особливо двом завідуючим цих відділень - Наталії Іванівні та Наталії Анатоліївні!!! Вони наші янголи охоронці з безмежним досвідом!!!
Хочу побажати кожній майбутній мамі поспішайки - ніколи не опускати рук!!! Наші діти, хоч і маленькі та дуже сильні!!! Вірте в них!!!
Наша Олександра цьому приклад.
Вікторія Кондрачук
Хочу поділитись своєю історією з нашою маленькою поспішайкою)
Вагітність протікала дуже добре, нудоти не було, але з 5 місяця я дуже почала набирати вагу і почались по ночам судоми ніг. Думала, що їм багато, але ж потім почалися сильні отьоки рук і ніг. Лікар казала, що все добре, народиш і все пройде. На 33 тижні за день до війни почала боліти дуже сильно голова, "лікар" говорила, що потрібно випити ношпу і все пройде. Я випила і нічого. Почалось повномасштабне вторгнення, нерви, переживання чути бабахи, все зіграло не на руку, голова все далі боліла ще дужче. На третій день я зателефонувала у швидку, щоб якось зняти біль, але і там мені сказали випити парацетамол і лягати спати. Я випила і лягла спати, прокинулась у лікарні без дитинки, в після операційній. Екстренне КС, тиск під 200, в судомах мене привезли до половового (Еклампсія). Рятували доню і мене. Чоловік в шоці від пережитого. Свою доню я змогла побачити лиш на фото через день, тому що вона була в іншій лікарні в іншому кінці міста. Скільки сліз було пролито, мене зрозуміють лиш ті, хто народжував поспішайок. Лежала в роддомі 6 днів і в кожної дівчини в палаті були дітки, окрім мене. Я старалась показати себе вже здоровою, щоб бистріше потрапити до своєї крихітки, але постійні тривоги, і спускання в підвал мені піднімали ще більше тиск і лікарі боялись виписати. І цей день настав, через 6 днів я побачила свою крихітку в неонатології, куди мене вже положили до нашої доці. За словами лікарів наша Перемога - наша Вікторія народилась 7/7 за Апгаром, закричала при народженні, була один день лиш на кисні, вона міцна дівчинка і дихала сама, народилась 1650, 40 см. Принесли мені її в палату таку маленьку, худеньку і жовтеньку. Я заспокоїлась, я поряд з малечею. Уже читаючи картку та спілкуючись з неонатологом нам сказали скільки було прийнято препаратів, антибіотиків, скільки було зроблено всіх досліджень, адже була гіпоксія (скільки була гіпоксія у малечі лиш Богу відомо). Їла доця суміш для недоношених діток, мені всі лікарі говорили, що вона не візьме грудь, дуже слабенька, та й у мене немає сосків тд тп. Я вірила 2 тижні лікарям. Потім начитаючись в інтернеті доказової медицини, я попросила лікаря, щоб перейти на гв. Проте так важко було налагоджувати гв, постійно сціджуватись і виливати молочко в раковину, коли я могла його дати своїй доці, коли та їла з бутилочки, а коли не хотіла з бутилки їсти їй пихали зонд (не для слабонервових). Але вирішили ми з лікарем, що дійсно буде краще, щоб я пробувала давати їй грудь, вона не брала грудь, дуже слабенька була, мало набирала вагу, але через пару днів все ж таки ми це зробили, яка радість була тоді, вона взяла грудь. Це таке відчуття, це такий тісний зв'язок з своєю доцьою, лиш мами зрозуміють. Я дуже вдячна лікарям в пологовому номер 1 в м. Одеса, що рятували нас в критичному стані, дякую також неонатології в Київському районі Одеси, ми з нашою красоткою живі, здорові. І вже як рік ми кайфуємо один від одного)))
Вагітність протікала дуже добре, нудоти не було, але з 5 місяця я дуже почала набирати вагу і почались по ночам судоми ніг. Думала, що їм багато, але ж потім почалися сильні отьоки рук і ніг. Лікар казала, що все добре, народиш і все пройде. На 33 тижні за день до війни почала боліти дуже сильно голова, "лікар" говорила, що потрібно випити ношпу і все пройде. Я випила і нічого. Почалось повномасштабне вторгнення, нерви, переживання чути бабахи, все зіграло не на руку, голова все далі боліла ще дужче. На третій день я зателефонувала у швидку, щоб якось зняти біль, але і там мені сказали випити парацетамол і лягати спати. Я випила і лягла спати, прокинулась у лікарні без дитинки, в після операційній. Екстренне КС, тиск під 200, в судомах мене привезли до половового (Еклампсія). Рятували доню і мене. Чоловік в шоці від пережитого. Свою доню я змогла побачити лиш на фото через день, тому що вона була в іншій лікарні в іншому кінці міста. Скільки сліз було пролито, мене зрозуміють лиш ті, хто народжував поспішайок. Лежала в роддомі 6 днів і в кожної дівчини в палаті були дітки, окрім мене. Я старалась показати себе вже здоровою, щоб бистріше потрапити до своєї крихітки, але постійні тривоги, і спускання в підвал мені піднімали ще більше тиск і лікарі боялись виписати. І цей день настав, через 6 днів я побачила свою крихітку в неонатології, куди мене вже положили до нашої доці. За словами лікарів наша Перемога - наша Вікторія народилась 7/7 за Апгаром, закричала при народженні, була один день лиш на кисні, вона міцна дівчинка і дихала сама, народилась 1650, 40 см. Принесли мені її в палату таку маленьку, худеньку і жовтеньку. Я заспокоїлась, я поряд з малечею. Уже читаючи картку та спілкуючись з неонатологом нам сказали скільки було прийнято препаратів, антибіотиків, скільки було зроблено всіх досліджень, адже була гіпоксія (скільки була гіпоксія у малечі лиш Богу відомо). Їла доця суміш для недоношених діток, мені всі лікарі говорили, що вона не візьме грудь, дуже слабенька, та й у мене немає сосків тд тп. Я вірила 2 тижні лікарям. Потім начитаючись в інтернеті доказової медицини, я попросила лікаря, щоб перейти на гв. Проте так важко було налагоджувати гв, постійно сціджуватись і виливати молочко в раковину, коли я могла його дати своїй доці, коли та їла з бутилочки, а коли не хотіла з бутилки їсти їй пихали зонд (не для слабонервових). Але вирішили ми з лікарем, що дійсно буде краще, щоб я пробувала давати їй грудь, вона не брала грудь, дуже слабенька була, мало набирала вагу, але через пару днів все ж таки ми це зробили, яка радість була тоді, вона взяла грудь. Це таке відчуття, це такий тісний зв'язок з своєю доцьою, лиш мами зрозуміють. Я дуже вдячна лікарям в пологовому номер 1 в м. Одеса, що рятували нас в критичному стані, дякую також неонатології в Київському районі Одеси, ми з нашою красоткою живі, здорові. І вже як рік ми кайфуємо один від одного)))
Алла-Марія Брудовська
Ми переселенці з Луганської області, із собою вивезли найцінніше - дитину під серцем. Здавалося, найстрашніше вже позаду, але 6 вересня на 29 тижні вагітності, моя дівчинка вирішила народитися.
Надтяжкий кесарів розтин, інфекція внутрішньоутробна, скільки вона була в тих водах невідомо. Народилася 1200 кг, 36см. Ні першого крику, ні вздоху не було. Був кювез і ШВЛ. Поки боролись за моє життя, на іншому кінці коридора в реанімації рятували мою дівчинку. Перший раз я її побачила через 2 дні. Замість почуттів радості від такого бажаного народження, було горе і сльози відчаю. Мені дозволяли приходити кожні 3 години і приносити молоко, але я його не мала, тож приходила просто постояти, подивитися на неї - всю в трубках, датчиках... цей писк апаратів я не забуду ніколи. Кожен раз коли мені зачитували список наших діагнозів, земля уходила з-під ніг. Шансів не давали, відповідь завжди одна - стан стабільно надважкий. В мене опустилися руки... Я молила Бога, нехай будь-яка, але жива. До тями мене привела лікар за 7 хвилин, вона змогла знайти слова підтримки, щоб я змогла опанувати себе і якось жити. Велике дякую Тетяні Сергіївні, за ту книжку про недоношених дітей, в ній я знайшла всі відповіді на питання та зрозуміла, що треба боротися заради доні .
Місяць ми були окремо, аж одного разу мені в палату привезли кювез, підключили датчики, кисень і наказали виходжувати дитину. Звичайно, через стінку була наша реанімація, тож не так страшно. Почалися місяці виходжування: поступово трубка змінилась на канюлі, кювез на палатку, ми стали більше "кенгурумитись", далі було ліжечко і просто теплий кисень у сфері. Ми пройшли 3 переливання крові, та поступово діагнози стали трішки знімати. Вага набиралася. Перші шкарпетки, шапочки, перші капризи - все ми пережили тільки вдвох в палаті виходжування. Немає мабуть жодної мед. сестри або лікаря, що нас не знав і не заходив провідати та порадіти за наші маленькі перемоги.
Коли нас перевели на реабілітацію, то вже була велика перемога! Яку підпортила моя хвороба на Ковід. І знову розлука,сльози... але залишаючи дитину в лікарні у реанімації я знала, що вона з найкращими лікарями і мед. сестричками і що її точно ніхто не образить. Це був надважкий тиждень, але фотозвіти з відділення зігрівали душу. І от ми з чоловіком поїхали за донечкою!
Не було пишної виписки, бо хотілось дуже додому. Час так швидко плине, вже нам 6 місяців, кожен день дякуючи лікарям Вінницького перинатального центру, що врятували нашу дитину і мене.
Там працюють справжні янголи і супергерої!
Надтяжкий кесарів розтин, інфекція внутрішньоутробна, скільки вона була в тих водах невідомо. Народилася 1200 кг, 36см. Ні першого крику, ні вздоху не було. Був кювез і ШВЛ. Поки боролись за моє життя, на іншому кінці коридора в реанімації рятували мою дівчинку. Перший раз я її побачила через 2 дні. Замість почуттів радості від такого бажаного народження, було горе і сльози відчаю. Мені дозволяли приходити кожні 3 години і приносити молоко, але я його не мала, тож приходила просто постояти, подивитися на неї - всю в трубках, датчиках... цей писк апаратів я не забуду ніколи. Кожен раз коли мені зачитували список наших діагнозів, земля уходила з-під ніг. Шансів не давали, відповідь завжди одна - стан стабільно надважкий. В мене опустилися руки... Я молила Бога, нехай будь-яка, але жива. До тями мене привела лікар за 7 хвилин, вона змогла знайти слова підтримки, щоб я змогла опанувати себе і якось жити. Велике дякую Тетяні Сергіївні, за ту книжку про недоношених дітей, в ній я знайшла всі відповіді на питання та зрозуміла, що треба боротися заради доні .
Місяць ми були окремо, аж одного разу мені в палату привезли кювез, підключили датчики, кисень і наказали виходжувати дитину. Звичайно, через стінку була наша реанімація, тож не так страшно. Почалися місяці виходжування: поступово трубка змінилась на канюлі, кювез на палатку, ми стали більше "кенгурумитись", далі було ліжечко і просто теплий кисень у сфері. Ми пройшли 3 переливання крові, та поступово діагнози стали трішки знімати. Вага набиралася. Перші шкарпетки, шапочки, перші капризи - все ми пережили тільки вдвох в палаті виходжування. Немає мабуть жодної мед. сестри або лікаря, що нас не знав і не заходив провідати та порадіти за наші маленькі перемоги.
Коли нас перевели на реабілітацію, то вже була велика перемога! Яку підпортила моя хвороба на Ковід. І знову розлука,сльози... але залишаючи дитину в лікарні у реанімації я знала, що вона з найкращими лікарями і мед. сестричками і що її точно ніхто не образить. Це був надважкий тиждень, але фотозвіти з відділення зігрівали душу. І от ми з чоловіком поїхали за донечкою!
Не було пишної виписки, бо хотілось дуже додому. Час так швидко плине, вже нам 6 місяців, кожен день дякуючи лікарям Вінницького перинатального центру, що врятували нашу дитину і мене.
Там працюють справжні янголи і супергерої!
Святослав Мухін
Коли народився Святослав, я написала маленьке оповідання про нього:
Эта история про рыбку, которая очень хотела быть птичкой
Жила была одна рыбка, которая плавала плавала себе в море и в один момент ей очень захотелось стать птичкой и летать высоко высоко.
Рыбка была настолько настойчивой, что никто и ничто не могло её остановить... Но рыбка не знала, что для того чтоб летать необходимо иметь крепкие и надёжные крылья. И когда рыбка покинула своё водное царство и рванула ввысь, она начала стремительно падать. Но это увидели стражи неба и подхватили, теперь уже птичку. Они понесли её на своих огромных белых крыльях в надёжное гнездышко. Птичка всё поняла и осталась в гнездышке набираться сил, мужества и мудрости.
Сколько ещё птичка будет крепнуть знает только небесный Царь, но и небесные стражи, и сама птичка точно знают, что наступит тот день когда маленький птенец станет сильным, смелым, рассудительным и благородным СОКОЛОМ... крылья его будут сильны и крепки, его ждут великие победы и рано или поздно он осилит любую высоту.
Святослав народився 03 лютого 2019 року на 28 тижні вагітності з масою 1410 г. через істміко-цервікальну недостатність.
Так склалося, що в мене це вже друга дитина народжена передчасно, тому я вже чудово розуміла, що відбувається і що буде відбуватися. В один момент я просто "перестала жити" емоційно. Я не дозволяла собі панікувати, переживати, плакати... повна відсутність емоцій, холоднокровність, молитва та виконання настанов лікарів - це допомогло пережити нелегкий період нашого життя.
Я та чоловік огортали свого пташеня турботою, співали колискові та тримали на собі (метод "Кенгуру") у реанімації.
Мені закарбувалося у пам'яті, як нам постійно повторювали:" Мама должна быть счастливой и красивой" Тим самим стимулювали батьків не побиватися, а піти розвіятися - випити кави, пофарбувати волосся, тощо.
Було різне, було важко та й досі не завжди все просто, але все одно життя чудова річ, як не крути. Дітки підростають, з кожним днем вони стають все цікавіші та цікавіші і поступово забувається весь той жах, який довелося пережити. Святослав тепер не просто пташеня, він справжній СОКІЛ!
Бути добру!
Богдан Тимчук
Інколи народження малюка перетворюється не в щасливу казку для батьків, а в боротьбу за його життя...
І якщо в наш нелегкий час люди вже звикли нарікати на життя і зневірились,то батьки передчасно народжених дітей усім серцем вірять в диво.Завдяки їхнім щирим молитвам та безперервній праці лікарів, це диво може щодня усміхатися, вередувати, ходити в садок, до школи і жити повноцінним життям.
Після пологів багато хто мріє, як привести себе у форму, а я мріяла, якби моя дитина вижила. Богдан не дихав. За нашого хлопчика дихав апарат і я ніколи в житті не забуду пищання цієї машини... Швл, сіпап, сатурація...це слова, яких я ніколи не знала. Смоктального рефлексу теж не було, молоко вводили напряму у шлунок. Медикаменти - через катетери на ручках і ножках. І кожного дня : "Ваша дитина стабільно важка" Але ми вірили Богу, собі, вірили в Богдана, в наших лікарів. І на 34 день наш хлопчик задихав!!!
Передчасно народити, не мати можливості взяти на ручки, щодня переживати за стан і не знати, яким буде день наступний - це не просто.Плюс розпочався карантин, через який 2 місяці ми не бачилися з сином!(декілька разів через вікно, то була неймовірна радість) Потрібно мати багато терпіння, віри Богу, надії, підтримки близьких та довіри лікарям. Це фізична втома й емоційне вигорання. Це бажання щодня запитати лікаря про майбутнє, й образа на нього за те, що прогнозів не дає бо їх нема як гарантувати, адже лікарі не Бог.Це врешті позитивний(у нашому випадку), а можливо й негативний фінал. Це страх вагітності й наступних пологів. Але попри все - це досвід ВІРИ,людяності і професіоналізму інших, власної міцності, і зрештою, ДИВА!
В першу чергу наш синочок живий. Це щастя стати МАМОЮ знову! Я ВДЯЧНА БОГУ! Я ДЯКУЮ ВСІМ ХТО ПРИЧЕТНИЙ ДО ПОРЯТУНКУ НАШОГО СИНА!!!
Тимчук Богдан, народився 12.03.20 з вагою 580 грам, 32 см. 25-26 тиждень. м Чернівці
Історія Марії Тимчук, мами Богдана.
І якщо в наш нелегкий час люди вже звикли нарікати на життя і зневірились,то батьки передчасно народжених дітей усім серцем вірять в диво.Завдяки їхнім щирим молитвам та безперервній праці лікарів, це диво може щодня усміхатися, вередувати, ходити в садок, до школи і жити повноцінним життям.
Після пологів багато хто мріє, як привести себе у форму, а я мріяла, якби моя дитина вижила. Богдан не дихав. За нашого хлопчика дихав апарат і я ніколи в житті не забуду пищання цієї машини... Швл, сіпап, сатурація...це слова, яких я ніколи не знала. Смоктального рефлексу теж не було, молоко вводили напряму у шлунок. Медикаменти - через катетери на ручках і ножках. І кожного дня : "Ваша дитина стабільно важка" Але ми вірили Богу, собі, вірили в Богдана, в наших лікарів. І на 34 день наш хлопчик задихав!!!
Передчасно народити, не мати можливості взяти на ручки, щодня переживати за стан і не знати, яким буде день наступний - це не просто.Плюс розпочався карантин, через який 2 місяці ми не бачилися з сином!(декілька разів через вікно, то була неймовірна радість) Потрібно мати багато терпіння, віри Богу, надії, підтримки близьких та довіри лікарям. Це фізична втома й емоційне вигорання. Це бажання щодня запитати лікаря про майбутнє, й образа на нього за те, що прогнозів не дає бо їх нема як гарантувати, адже лікарі не Бог.Це врешті позитивний(у нашому випадку), а можливо й негативний фінал. Це страх вагітності й наступних пологів. Але попри все - це досвід ВІРИ,людяності і професіоналізму інших, власної міцності, і зрештою, ДИВА!
В першу чергу наш синочок живий. Це щастя стати МАМОЮ знову! Я ВДЯЧНА БОГУ! Я ДЯКУЮ ВСІМ ХТО ПРИЧЕТНИЙ ДО ПОРЯТУНКУ НАШОГО СИНА!!!
Тимчук Богдан, народився 12.03.20 з вагою 580 грам, 32 см. 25-26 тиждень. м Чернівці
Історія Марії Тимчук, мами Богдана.
Иллюша
Илья родился на 32 неделе ЭКС, 1440 г, 42 см, задышал, закричал. На 3-ий день случилось ВЖК 3 и 4 степени, воспаление легких, сепсис, и много другого. 1 мес. реанимации, 2 мес. этап выхаживания в отделении. Выписывались со словами от доктора: не трогайте его, массаж нельзя, плакать не давать, любить, кормить и беречь, так как ЭЭГ у нас было "страшное". Когда пришли домой, решения по всем вопросам принимали сами, куда вставать на учёт, к кому бежать, реабилитироваться или нет, какого невролога выбрать, принимать или не принимать лекарства и т.д. Это как и с любой болезнью, мнения врачей разные, назначения разные, а ответственность только Наша, поэтому решения были только за нами. Читала в интернете информацию, истории других мам и решила, что это совсем не то и у каждого всё индивидуально. Поэтому пошли по своему пути, приобретая собственный опыт: поиск "своего" невролога, выбор методов реабилитации, мы отказались от медикаментов (конечно хорошо изучая эту тему и обсуждая все риски).
Поддержку со стороны я не искала, карабкалась сама. Физически помогали моя семья, родители. А вот морально, к сожалению, пришлось вести беседы с самой собой))) Поэтому я много разговаривала, когда была одна дома с малышом. Не знала где искать поддержку, какую, у кого...казалось, что никто меня не поймёт, никому нет дела до моих переживаний.
Ошибкой изначально было то, что я сначала относилась к своему малышу, как к больному "сломанному" ребёнку, поэтому носила на руках до 2-х лет, а когда отпустила (и физически и морально), он оказывается умеет ползать и много ещё чего. Но этот процесс "отпускания" длился не мало, до полугода наверное, и до сих пор я над собой работаю, и мне в этом помог наш реабилитолог (по совместительству мой психолог:)).
"Своего" реабилитолога мы искали 2 года. И уже более менее определился наш путь реабилитации в целом.
Я прошла путь изучения себя. Убирала панические атаки, изучала свои страхи, искала где мне брать ресурс. Так как тут самое главное: мама должна быть счастлива, в ресурсе, тогда и ребенку есть что отдать, и есть силы бороться и заниматься.
Что я могу сказать другим мамам? Всё будет ХОРОШО! А если честно, мне сложно советовать, так как всё очень по разному. Даже иногда боюсь советы давать, так как для кого-то одно хорошо, а для другого плохо.
Одно точно знаю: Вера в своего ребёнка оооочень важна! И не просто вера, вот надо верить и всё, а верить душой, реально искренне верить, каждую секундочку!
Настрой мамы и настроение - улыбка и позитив! Слезы и нытье точно не помощники нам и нашим детям!
Подходить к восстановлению ребенка очень индивидуально, не сравнивать с другими, а поэтому и не перенимать опыт других, даже если одинаковые исходные данные (срок рождения, вес, болезни, диагнозы и т.д.) Не бывает одинаковых детей, подход должен быть индивидуальный. А опыт других слушать и фильтровать через свои особенные фильтры)))
Не делить жизнь на До и После.
Если обращаться к психологам, то только к тем, кто имеет опыт работы с особыми детками. Обычная "классическая" психология не подходит, как для мам, так и для деток.
Сейчас нам 4 года, дцп. Рассказывает стишки и сказки. Ползает, сидит, учимся ползать на четвереньках, стоять. Пока не ходит.
Я из Киева. Реабилитолог наш - Фединяк Богдан.
Поддержку со стороны я не искала, карабкалась сама. Физически помогали моя семья, родители. А вот морально, к сожалению, пришлось вести беседы с самой собой))) Поэтому я много разговаривала, когда была одна дома с малышом. Не знала где искать поддержку, какую, у кого...казалось, что никто меня не поймёт, никому нет дела до моих переживаний.
Ошибкой изначально было то, что я сначала относилась к своему малышу, как к больному "сломанному" ребёнку, поэтому носила на руках до 2-х лет, а когда отпустила (и физически и морально), он оказывается умеет ползать и много ещё чего. Но этот процесс "отпускания" длился не мало, до полугода наверное, и до сих пор я над собой работаю, и мне в этом помог наш реабилитолог (по совместительству мой психолог:)).
"Своего" реабилитолога мы искали 2 года. И уже более менее определился наш путь реабилитации в целом.
Я прошла путь изучения себя. Убирала панические атаки, изучала свои страхи, искала где мне брать ресурс. Так как тут самое главное: мама должна быть счастлива, в ресурсе, тогда и ребенку есть что отдать, и есть силы бороться и заниматься.
Что я могу сказать другим мамам? Всё будет ХОРОШО! А если честно, мне сложно советовать, так как всё очень по разному. Даже иногда боюсь советы давать, так как для кого-то одно хорошо, а для другого плохо.
Одно точно знаю: Вера в своего ребёнка оооочень важна! И не просто вера, вот надо верить и всё, а верить душой, реально искренне верить, каждую секундочку!
Настрой мамы и настроение - улыбка и позитив! Слезы и нытье точно не помощники нам и нашим детям!
Подходить к восстановлению ребенка очень индивидуально, не сравнивать с другими, а поэтому и не перенимать опыт других, даже если одинаковые исходные данные (срок рождения, вес, болезни, диагнозы и т.д.) Не бывает одинаковых детей, подход должен быть индивидуальный. А опыт других слушать и фильтровать через свои особенные фильтры)))
Не делить жизнь на До и После.
Если обращаться к психологам, то только к тем, кто имеет опыт работы с особыми детками. Обычная "классическая" психология не подходит, как для мам, так и для деток.
Сейчас нам 4 года, дцп. Рассказывает стишки и сказки. Ползает, сидит, учимся ползать на четвереньках, стоять. Пока не ходит.
Я из Киева. Реабилитолог наш - Фединяк Богдан.
Марта и Марк
Марта и Марк родились на 30-31 неделе по 1500 и 38 см. Марта 2 дня ИВЛ, Марк 5 дней ИВЛ, ВЖК 3 ст; 1.5 месяца выхаживания. Сейчас им 1.2.
Родились мы на 30 нед и 5 дней, в Киевском областном роддоме. там находились в реанимации 7дней. Марта была на ИВЛ 3 дня, потом мне разрешили быть с ней в одной палате, Марка перевели на 6 день к нам. На 7 день за нами приехали из ОХМАТДИТ. Там мы были в спец. боксе. У Марка обнаружили ВЖК 3 ст. Практически постоянно были на "кенгуру" Это очень помогло малышам. Так как сами они кушать не могли, я сцеживалась и давала молоко через зонд. Лежали мы с моей мамой она очень нам помогла, так как поспать времени практически нет. я могла сцедится наперёд лечь отдыхать хоть на пару часов , а она кормила малышей.
Для мамочек: никогда не унывать, наши малыши очень чувствительные и они все понимают. Пользуйтесь почаще методом кенгуру, так они чувствуют и воспринимают нас, при этом чувствуя нашу силу и уверенность.
Так же главное ВЕРА, без неё никуда!
Я знала и верила в своих малышей. А особенно когда даже на УЗИ не поверили что от тромба и ВЖК не осталось и следа, я ощутила что все усилия только в пользу. Веры, силы и любви.
И ни при каких условиях не опускать руки!
Родились мы на 30 нед и 5 дней, в Киевском областном роддоме. там находились в реанимации 7дней. Марта была на ИВЛ 3 дня, потом мне разрешили быть с ней в одной палате, Марка перевели на 6 день к нам. На 7 день за нами приехали из ОХМАТДИТ. Там мы были в спец. боксе. У Марка обнаружили ВЖК 3 ст. Практически постоянно были на "кенгуру" Это очень помогло малышам. Так как сами они кушать не могли, я сцеживалась и давала молоко через зонд. Лежали мы с моей мамой она очень нам помогла, так как поспать времени практически нет. я могла сцедится наперёд лечь отдыхать хоть на пару часов , а она кормила малышей.
Для мамочек: никогда не унывать, наши малыши очень чувствительные и они все понимают. Пользуйтесь почаще методом кенгуру, так они чувствуют и воспринимают нас, при этом чувствуя нашу силу и уверенность.
Так же главное ВЕРА, без неё никуда!
Я знала и верила в своих малышей. А особенно когда даже на УЗИ не поверили что от тромба и ВЖК не осталось и следа, я ощутила что все усилия только в пользу. Веры, силы и любви.
И ни при каких условиях не опускать руки!
Саша та Уляна Савченко
Мої двійнята Саша та Уляна, народился на 30-му тижні з вагою 1100 і 1300 г, зі ростом 37 та 38 см, шляхом екстреного кесарева розтину через те, що у мене була тяжка прееклампсія, що потягло за собою гіпертонічний криз та повну втрату зору, і лікарі прийняли саме таке рішення. А я так хотіла і намагалася їх носити довше, щоб вони підросли ще трохи, але доля вирішила по іншому. На операції я їх не бачила, тільки чула їх писк, я знала, що вони живі обоє! Я плакала від радості і від болю, що не змогла доносити їх і дати можливість народитися здоровими і в строк! Потім два дня моєї реанімації я не ходила до них, бо не бачила нічого, як тільки змогла трохи орієнтуватися, попросила медичну сестричку, щоб відвела мене до діток. Я плакала і посміхалася кожен прожитий ними день, я вірила, що все в нас вийде і ми дуже скоро поїдемо додому.
Виходжувалися в Харківському перинатальному центрі, лежала з ними сама, т.я. моя родина і я з іншої області і вони приїздили рідко. Синок був у тяжчому стані, ніж доця і довше був у реанімації. Зціджувала молоко приносила обом кожні три години, тримала за ручку або ніжку, балакала з дітками, казала, як ми їх любимо і хто чекає їх удома. Через тиждень доню перевели на другий етап виходжування, і я лежала з нею у палаті, а до синочка так і ходила на інший поверх кожні три години. С часом і синочок приєднався до нас).
Ми разом навчалися їсти і набирали вагу, я викладала їх на груди і розмовляла з ними. І ми все перемогли, всі діагнози та складнощі!!! Вони в мене бойці в і герої!
Вірте в своїх діток, у них дуже сильна жага до життя! Матусям, які опинилися в такій самій ситуації, бажаю тільки терпіння та сил, вони дуже знадобляться!!!
Найважчим було незнання того, що буде далі... Які наслідки раннього народження залишаться, як ми буде їх долати і чи зможемо... Тяжко було морально довго знаходитися у лікарні і не знати, чого чекати.
Зараз нам 2,7. Вмієм все згідно свого віку, багато розмовляємо та ходимо в садочок!
Виходжувалися в Харківському перинатальному центрі, лежала з ними сама, т.я. моя родина і я з іншої області і вони приїздили рідко. Синок був у тяжчому стані, ніж доця і довше був у реанімації. Зціджувала молоко приносила обом кожні три години, тримала за ручку або ніжку, балакала з дітками, казала, як ми їх любимо і хто чекає їх удома. Через тиждень доню перевели на другий етап виходжування, і я лежала з нею у палаті, а до синочка так і ходила на інший поверх кожні три години. С часом і синочок приєднався до нас).
Ми разом навчалися їсти і набирали вагу, я викладала їх на груди і розмовляла з ними. І ми все перемогли, всі діагнози та складнощі!!! Вони в мене бойці в і герої!
Вірте в своїх діток, у них дуже сильна жага до життя! Матусям, які опинилися в такій самій ситуації, бажаю тільки терпіння та сил, вони дуже знадобляться!!!
Найважчим було незнання того, що буде далі... Які наслідки раннього народження залишаться, як ми буде їх долати і чи зможемо... Тяжко було морально довго знаходитися у лікарні і не знати, чого чекати.
Зараз нам 2,7. Вмієм все згідно свого віку, багато розмовляємо та ходимо в садочок!
Максим Воротняк
Коли я потрапила в лікарню, то я сподівалась на те, що все минеться. Але на наступний день мені сказали що буде Кесерів розтин. І самі важкі слова були "Ми рятуємо спочатку вас, а потім якщо буде шанс то й дитину" я їх пам'ятатиму довго. Я чула що дітки які народжуються передчасно мають великий шанс на повноцінне життя але навіть не уявляла що потрібно пройти для цього. Коли вперше побачила сина то лише єдине сказала після слів лікаря про його стан "ВІН СИЛЬНИЙ! ВІН ЗМОЖЕ! ВІН ЖИТИМЕ". Потім почалася боротьба за кожен самостійний подих,за кожен грам. І так один місяць. І ми вже були разом в одній палаті. Це таке щастя. Його важко описати словами. У відділенні синочка називали воїном. А потім діагноз ретинопатія.
Нас готували до операції. Але за 2 дні до цього в нього сталось затяжне апноє і відмовили легені. І я просто сдалась. Найважче це те що не знаєш як допомогти своїй кровиночці. І знову все по новому вентиляція легень, крапельниці. Але я кожного разу коли приходила до сина і говорила йому що я поруч. Коли з’явилась підозра на епілепсію нам робили енцефолограму. І потім коли сказали що такого ще не бачила. Звичайно дітки відчувають маму дуже сильно, але медсестри сказали що я лише виходила з ліфта, а він вже відчував. Я йому співала розказувала, як його дома чекають 2 старші сестрички, тато. Нам прооперували оченята. І через пару днів відключили від вентиляції, а потім ми взагалі не потребували кисню. І через тиждень нас виписали. Я якщо чесно не вірила, що цей день настав.
Так в мене з’явився мій синочок, Максим, моє безмежне щастя, народився на 28 тижні з вагою 1300г, зростом 37 см. Безводний період 68 год. 2.5 місяці були кисневозалежний. Зараз нам 1.2 рочки. Дуже активний хлопчик. Є невеличкий словниковий запас(мама папа баба ляля тьотя киця,ням-ням,бабака-собака і так ще декілька слів які я ще не можу розібрати). Повзаєм ходим за одну ручку сам ще боїться крокувати. Але ми не спішимо і всьому свій час.На сьогоднішній день наша вага майже 12 кг і 79 см зрісту!
Єдине, що я хочу сказати мамочкам, які зараз в такій ситуації це ВІРИТИ. Вірити в свою дитину,вірити в себе. І не слухати коли кажуть, що шансів немає. Шанс є завжди, нехай маленький, але він є. І просто не опускати руки під час будь яких трудностей. Наші дітки сильні. І вони все відчувають. Просто потрібно вірити. Я собі говорила лише одні слова "Ми зможем. Синок сильний і я в нього вірю"
Нас готували до операції. Але за 2 дні до цього в нього сталось затяжне апноє і відмовили легені. І я просто сдалась. Найважче це те що не знаєш як допомогти своїй кровиночці. І знову все по новому вентиляція легень, крапельниці. Але я кожного разу коли приходила до сина і говорила йому що я поруч. Коли з’явилась підозра на епілепсію нам робили енцефолограму. І потім коли сказали що такого ще не бачила. Звичайно дітки відчувають маму дуже сильно, але медсестри сказали що я лише виходила з ліфта, а він вже відчував. Я йому співала розказувала, як його дома чекають 2 старші сестрички, тато. Нам прооперували оченята. І через пару днів відключили від вентиляції, а потім ми взагалі не потребували кисню. І через тиждень нас виписали. Я якщо чесно не вірила, що цей день настав.
Так в мене з’явився мій синочок, Максим, моє безмежне щастя, народився на 28 тижні з вагою 1300г, зростом 37 см. Безводний період 68 год. 2.5 місяці були кисневозалежний. Зараз нам 1.2 рочки. Дуже активний хлопчик. Є невеличкий словниковий запас(мама папа баба ляля тьотя киця,ням-ням,бабака-собака і так ще декілька слів які я ще не можу розібрати). Повзаєм ходим за одну ручку сам ще боїться крокувати. Але ми не спішимо і всьому свій час.На сьогоднішній день наша вага майже 12 кг і 79 см зрісту!
Єдине, що я хочу сказати мамочкам, які зараз в такій ситуації це ВІРИТИ. Вірити в свою дитину,вірити в себе. І не слухати коли кажуть, що шансів немає. Шанс є завжди, нехай маленький, але він є. І просто не опускати руки під час будь яких трудностей. Наші дітки сильні. І вони все відчувають. Просто потрібно вірити. Я собі говорила лише одні слова "Ми зможем. Синок сильний і я в нього вірю"
Поліна і Михайло Ляшенко
Народжувала в обласній лікарні Києва, не розраховувала, що в мене почалися пологи, думала, можливо тонус, поїхала перевіритися на всяк випадок до найближчого від роботи роддому. Огляд показав, що розпочалась родова діяльність, 2 доби були перейми, крапали крапельниці, лікарі сподівалися відтягнути момент народження, оскільки 29 тижнів зарано( але донечка вирішила, що дуже хоче побачити маму і пішла перша, занявчала як маленька кицька, через 10 хвилин на світ з’явився синочок. На відміну від сестрички -Михайло сам дихати не міг, і ті секунди очікування його першого крику для мене здалися вічністю. Вага малюків була 1300 гр дівчинка і 1500 гр хлопчик, у зрості майже однакові 39/41 см. Потужна реанімаційна бригада неонатолгів діяла дуже швидко і професійно. Добу син був на ШВЛ, а потім його дихання та Поліни підтримува СІПАП, оскільки не дозрілі дітки забували дихати, і цей апарат допомагав їм.
Лікарі розказали нам, що далі наш шлях веде до дитячої лікарні по виходжуванню недоношених діток. Потрапили до ОХМАТДИТу, там нас зустріла кваліфікована команда неонатологів, неврологів, офтальмологів... та інших лікарів, які вузько спеціалізуються на виходжуванні таких крихіток.
Для себе я чітко зрозуміла, що буду знаходитись у цих стінах стільки, скільки потрібно буде для наших діточок, у лікарки, яка вела дітей я жодного разу не спитала «коли додому», моє бажання було - поїхати додому з максимально сильними дітками). Малюки почувалися добре і гарно набирали вагу, дякувати Господу -у них не було супутніх недуг, які притаманні поспішайкам і вже за півтора місяці виходжування ми були вдома. Дуже велика підтримка була від наших батьків і сестрички, ми вдячні їм за поміч, міцна і злагоджена родина-це запорука успіху.
Зараз Полінці та Михасику 1.3, мають по 8 зубів, дуже кумедно роблять Куку, плескають у долоні, і нарешті я дочекалася наймилішого слова на світі від діточок «мама», на яке чекала більше 10 років.
Вірте у свою малечу, кохання врятує світ! Ходіть усі здорові!
Лікарі розказали нам, що далі наш шлях веде до дитячої лікарні по виходжуванню недоношених діток. Потрапили до ОХМАТДИТу, там нас зустріла кваліфікована команда неонатологів, неврологів, офтальмологів... та інших лікарів, які вузько спеціалізуються на виходжуванні таких крихіток.
Для себе я чітко зрозуміла, що буду знаходитись у цих стінах стільки, скільки потрібно буде для наших діточок, у лікарки, яка вела дітей я жодного разу не спитала «коли додому», моє бажання було - поїхати додому з максимально сильними дітками). Малюки почувалися добре і гарно набирали вагу, дякувати Господу -у них не було супутніх недуг, які притаманні поспішайкам і вже за півтора місяці виходжування ми були вдома. Дуже велика підтримка була від наших батьків і сестрички, ми вдячні їм за поміч, міцна і злагоджена родина-це запорука успіху.
Зараз Полінці та Михасику 1.3, мають по 8 зубів, дуже кумедно роблять Куку, плескають у долоні, і нарешті я дочекалася наймилішого слова на світі від діточок «мама», на яке чекала більше 10 років.
Вірте у свою малечу, кохання врятує світ! Ходіть усі здорові!
Тимофей Бойко
Планировала рожать даже сама, но отправляли в перинатальный центр,так как я после предыдущего кесарево. Оформила декрет и ... Увезли на родоразрешение.
Это самое ужасное слово. Потому что никто не сказал "на роды". 15 сентября прооперировали.
И, моё счастье - Тимофей на 30 неделе с весом 1310 г. Мы оба - под грифом " тяжёлые".
А в отделении интенсивной терапии я конечно испытала шок, ну это единственно близкое слово по ощущению.
Изначально не несли ноги к малышу, во-первых, моё состояние. Во-вторых, я ещё была (это моя аллегория)с беременным мозгом. Еще не сложились пазлы так быстро,как это произошло.
Муж просил рассказывать сыночку у кувеза про то как мы его ждем и любим, петь "Богородицу" ведь для Тимоши это знакомо (я регент в храме).
Вот только огромная поддержка и сила молитвы всего нашего прихода (они по огромной своей любви заказывали по всей Украине молебны о нас) помогали пережить эти долгоиграющие 1,5 месяца вдали от дома и в условиях карантина.
Весь этот список заумных слов врачей, уход за малышом в трубочках через отверстия в кувезе... Пережила в ночь на свой день рождения кризис (его реанимировали- резкое ухудшение состояния),а так все шло отлично,мы планировали домой в этот день.
Для меня диагнозы- как приговор, я с первого дня говорила что он крепкий, здоровый и сильный. Только при осмотре офтальмолога поняла всю серьезность угрозы преждевременно рождённых со стороны зрения, потом УЗИ головного мозга- фраза: " о! У вас уже извилины есть" и снова у меня шоковое состояние.
Постоянные газоотводки и свечи,добавки ,витамины и обогатители; катетеры, датчики, зонды.
Всеобщая молитва, тихий плач в подушку, обещание сыночку его доносить столько сколько попросит,чтобы компенсировать преждевременное появление,поездки мужа через два дня с трехэтажным меню от мамули, звонки и смс родных и друзей, душевное отношение персонала всё это вселяло надежду и укрепляло веру даже в самых отчаянных ситуациях.
Да, очень тяжело, я объективно выдохлась. Это похоже на марафон с неизвестными данными( расстояние, время,преграды,ускорение), только ты уже в нём участвуешь ...и награда впереди! Малыш на руках у папы, дочь рядом, все с великим счастьем на лицах запечатлены на фото в день выписки
Сейчас и не верится что это было.
Теперь Тимофею Витальевичу Бойко 6 (3,5) месяцев, он уже пытается трогать руками игрушки, раскрывает ладошки в игре " ладушки", старается перевернуться, узнает родных и близких, улыбается осознанно.
И растет наш крепкий и талантливый сыночек.
Это самое ужасное слово. Потому что никто не сказал "на роды". 15 сентября прооперировали.
И, моё счастье - Тимофей на 30 неделе с весом 1310 г. Мы оба - под грифом " тяжёлые".
А в отделении интенсивной терапии я конечно испытала шок, ну это единственно близкое слово по ощущению.
Изначально не несли ноги к малышу, во-первых, моё состояние. Во-вторых, я ещё была (это моя аллегория)с беременным мозгом. Еще не сложились пазлы так быстро,как это произошло.
Муж просил рассказывать сыночку у кувеза про то как мы его ждем и любим, петь "Богородицу" ведь для Тимоши это знакомо (я регент в храме).
Вот только огромная поддержка и сила молитвы всего нашего прихода (они по огромной своей любви заказывали по всей Украине молебны о нас) помогали пережить эти долгоиграющие 1,5 месяца вдали от дома и в условиях карантина.
Весь этот список заумных слов врачей, уход за малышом в трубочках через отверстия в кувезе... Пережила в ночь на свой день рождения кризис (его реанимировали- резкое ухудшение состояния),а так все шло отлично,мы планировали домой в этот день.
Для меня диагнозы- как приговор, я с первого дня говорила что он крепкий, здоровый и сильный. Только при осмотре офтальмолога поняла всю серьезность угрозы преждевременно рождённых со стороны зрения, потом УЗИ головного мозга- фраза: " о! У вас уже извилины есть" и снова у меня шоковое состояние.
Постоянные газоотводки и свечи,добавки ,витамины и обогатители; катетеры, датчики, зонды.
Всеобщая молитва, тихий плач в подушку, обещание сыночку его доносить столько сколько попросит,чтобы компенсировать преждевременное появление,поездки мужа через два дня с трехэтажным меню от мамули, звонки и смс родных и друзей, душевное отношение персонала всё это вселяло надежду и укрепляло веру даже в самых отчаянных ситуациях.
Да, очень тяжело, я объективно выдохлась. Это похоже на марафон с неизвестными данными( расстояние, время,преграды,ускорение), только ты уже в нём участвуешь ...и награда впереди! Малыш на руках у папы, дочь рядом, все с великим счастьем на лицах запечатлены на фото в день выписки
Сейчас и не верится что это было.
Теперь Тимофею Витальевичу Бойко 6 (3,5) месяцев, он уже пытается трогать руками игрушки, раскрывает ладошки в игре " ладушки", старается перевернуться, узнает родных и близких, улыбается осознанно.
И растет наш крепкий и талантливый сыночек.
Дарина Тугай
Моя історія чуда, яке відбулося в Перинатальному центрі м.Києва
Хочу сказати величезне ДЯКУЮ лікарям та всьому медичному персоналу, який допоміг народитися моєму маленькому щастю на світ. Моя вагітність була дуже довгоочікуваною та непростою, але зараз не про це. Мені поставили діагноз «передлежання плаценти». Лікарі сказали, що буде кесарев розтин, але тоді я ще толком не розуміла на скільки все серйозно. Акушер казала, що вже з 28 тижня я маю лягти в стаціонар, я цього дуже не хотіла і тягнула як могла. Але на 30 тижні в мене вперше з’явилася плямка крові на прокладці. Акушер та чоловік наполягли на госпіталізації. Потім було ще 5 виділень з кров’ю, кожного разу капали Транексам і все миналося. Але одного вечора я відчула як щось тепле потікло по ногам - це була кров. Я покликала чергову акушерку, коли вона прибігла, я вже стояла в невеликій калюжці крові та інтуїтивну схрещували ноги. Коли я повернулася до свого ліжка і сіла, то побачила, що за мною лишилася доріжка з крові, мене охопив жах. Акушерка стрімголов покликала лікаря, все так швидко закрутилося, що я толком вже не розуміла, що відбувається. Чергова лікар (Камуз Наталья Юрьївна) зразу набрала з мобільного операційну і сказала щоб вони готувалися, мене вже везли на каталці туди. Коли ми приїхали все закрутилось ще швидше: крапельниці, анестезія, розріз... так і з’явилася на світ моя Даринка. Це бул всього 32-33 тиждень вагітності. Мені її показали і одразу забрали в реанімацію, мене ще продовжували оперувати (лікар, який чудово та оперативно провів операцію, Меркушев Віктор Володимирович). Мені ще ніколи в житті не було так страшно як тоді, я відчувала страх за дитину, при цьому я сама здавалася собі геть беззахисною. Анестезіолог (Богдан Миколайович) намагався постійно підбадьорити мене, але страх не відпускав. До ранку я була в реанімації, потім мене перевели в післяпологове відділення. Я пішла подивитися на свою доньку в реанімацію. Тут мене чекав новий шок: моя дитина лежала в спеціальному ліжечку, вся в трубочках, на апараті штучної вентиляції легень. В мене виступили сльози, але я розуміла, що плакати не можна. До мене підійшов лікар дитячої реанімації, все спокійно пояснила, розказала, що я можу приносити своє молочко, що можу брати участь у годуваннях та догляді за своєю дитиною. Там було дуже важко морально, навкруги такі малесенькі дітки і біля них зморені, але сповнені надій мами. На щастя, вже через 2,5 суток нас з донечкою перевели на другий етап виходжування недоношених дітей. Знову все детально пояснили і ми почали вже ближче знайомитися з донечкою. Тут діло пішло вже веселіше: донечка дуже старалася і в нас добре все виходило, ми спілкувалися з мамами, у відділенні була доброзичлива атмосфера. Палатна лікар (Косенко Юлія Миколаївна) завжди оптимістична і дуже уважна, з нею все виходило легко. А вже через два тижні нас виписали додому.
Також хочу відмітити Яроцьку Юлію Олегівну, яка весь час підтримувала мене і пояснювали всі моменти.
А тепер для кого і навіщо увесь цей текст. По перше, для дівчат з аналогічним діагнозом: не потрібно сидіти вдома і чекати, а раптом пронесе, не треба думати, що якщо ви будете себе берегти, то нічого не трапиться. Я лежала цілими днями, так як в лікарні карантин, нікуди виходити нам було не можна і все одно сталася кровотеча, і навіть за ті 15 хвилин, які знадобилися лікарям щоб дістати мою дівчинку, води вже встигли забаритися в червоне, а щоб було якби я була вдома???? Мова йде про величезний ризик і ви ризикуєте не лише собою, а життям своєї дитини і це не перебільшення. По друге, всім хто вирішив чи планує народжувати в Перенатальному центрі м.Києва. Я, як і всі, читала відгуки про цей пологовий і траплялися такі, де казали, що ледь не померли мати та дитина, а ніхто не звернув уваги. Мені здається, що то у дівчат гормони і емоції зашкалюють. Я розумію, що народжувати дитину, то геть не легко, але за вас ніхто того зробити не зможе. Я знаю про що йде мова, так як перша моя дитина народилася природним шляхом. Моя ситуація довела, що коли йдеться справді про ризик для життя, то ніхто не втрачає ні секунди, ніхто не запитує про кошти, а всі злагоджено відпрацьовують на максимумі.
Ще раз величезне ДЯКУЮ всім, хто причетний до народження моєї донечки!!!
Хочу сказати величезне ДЯКУЮ лікарям та всьому медичному персоналу, який допоміг народитися моєму маленькому щастю на світ. Моя вагітність була дуже довгоочікуваною та непростою, але зараз не про це. Мені поставили діагноз «передлежання плаценти». Лікарі сказали, що буде кесарев розтин, але тоді я ще толком не розуміла на скільки все серйозно. Акушер казала, що вже з 28 тижня я маю лягти в стаціонар, я цього дуже не хотіла і тягнула як могла. Але на 30 тижні в мене вперше з’явилася плямка крові на прокладці. Акушер та чоловік наполягли на госпіталізації. Потім було ще 5 виділень з кров’ю, кожного разу капали Транексам і все миналося. Але одного вечора я відчула як щось тепле потікло по ногам - це була кров. Я покликала чергову акушерку, коли вона прибігла, я вже стояла в невеликій калюжці крові та інтуїтивну схрещували ноги. Коли я повернулася до свого ліжка і сіла, то побачила, що за мною лишилася доріжка з крові, мене охопив жах. Акушерка стрімголов покликала лікаря, все так швидко закрутилося, що я толком вже не розуміла, що відбувається. Чергова лікар (Камуз Наталья Юрьївна) зразу набрала з мобільного операційну і сказала щоб вони готувалися, мене вже везли на каталці туди. Коли ми приїхали все закрутилось ще швидше: крапельниці, анестезія, розріз... так і з’явилася на світ моя Даринка. Це бул всього 32-33 тиждень вагітності. Мені її показали і одразу забрали в реанімацію, мене ще продовжували оперувати (лікар, який чудово та оперативно провів операцію, Меркушев Віктор Володимирович). Мені ще ніколи в житті не було так страшно як тоді, я відчувала страх за дитину, при цьому я сама здавалася собі геть беззахисною. Анестезіолог (Богдан Миколайович) намагався постійно підбадьорити мене, але страх не відпускав. До ранку я була в реанімації, потім мене перевели в післяпологове відділення. Я пішла подивитися на свою доньку в реанімацію. Тут мене чекав новий шок: моя дитина лежала в спеціальному ліжечку, вся в трубочках, на апараті штучної вентиляції легень. В мене виступили сльози, але я розуміла, що плакати не можна. До мене підійшов лікар дитячої реанімації, все спокійно пояснила, розказала, що я можу приносити своє молочко, що можу брати участь у годуваннях та догляді за своєю дитиною. Там було дуже важко морально, навкруги такі малесенькі дітки і біля них зморені, але сповнені надій мами. На щастя, вже через 2,5 суток нас з донечкою перевели на другий етап виходжування недоношених дітей. Знову все детально пояснили і ми почали вже ближче знайомитися з донечкою. Тут діло пішло вже веселіше: донечка дуже старалася і в нас добре все виходило, ми спілкувалися з мамами, у відділенні була доброзичлива атмосфера. Палатна лікар (Косенко Юлія Миколаївна) завжди оптимістична і дуже уважна, з нею все виходило легко. А вже через два тижні нас виписали додому.
Також хочу відмітити Яроцьку Юлію Олегівну, яка весь час підтримувала мене і пояснювали всі моменти.
А тепер для кого і навіщо увесь цей текст. По перше, для дівчат з аналогічним діагнозом: не потрібно сидіти вдома і чекати, а раптом пронесе, не треба думати, що якщо ви будете себе берегти, то нічого не трапиться. Я лежала цілими днями, так як в лікарні карантин, нікуди виходити нам було не можна і все одно сталася кровотеча, і навіть за ті 15 хвилин, які знадобилися лікарям щоб дістати мою дівчинку, води вже встигли забаритися в червоне, а щоб було якби я була вдома???? Мова йде про величезний ризик і ви ризикуєте не лише собою, а життям своєї дитини і це не перебільшення. По друге, всім хто вирішив чи планує народжувати в Перенатальному центрі м.Києва. Я, як і всі, читала відгуки про цей пологовий і траплялися такі, де казали, що ледь не померли мати та дитина, а ніхто не звернув уваги. Мені здається, що то у дівчат гормони і емоції зашкалюють. Я розумію, що народжувати дитину, то геть не легко, але за вас ніхто того зробити не зможе. Я знаю про що йде мова, так як перша моя дитина народилася природним шляхом. Моя ситуація довела, що коли йдеться справді про ризик для життя, то ніхто не втрачає ні секунди, ніхто не запитує про кошти, а всі злагоджено відпрацьовують на максимумі.
Ще раз величезне ДЯКУЮ всім, хто причетний до народження моєї донечки!!!
Зоряна Сушко
Я пишу цю історію 5 років та 11 днів по тому як це сталося. Із року в рік я проживала ці дні до народження нашої донечки і після. Кожен день пам'ятається і здається що то було не з нами.
Наша дівчинка народилася 29 лютого 2016 року вагою 1010г, зростом 31см, 1-2 по апгар, самостійно не дихала. Народилася на 31,5 тижні, але через відсутність нормального кровообігу вона в мені не розвивалася так як мала б, був ЗВУР 2-3 ступеня. Причиною передчасних пологів стала прееклампсія.
Почну з того, що ми з чоловіком обидва здорові, спортивні і здавалося що вагістність має пройти ідеально, як в книжках та моїх мріях. Ми завчасно готувалися до вагітності, пройшли обстеження, все було чудово. Завагітніли швидко. Вагітність проходила нормально, але тепер я знаю наскільки підступна прееклампсія. Тепер я знаю, що набряки у вагітних це не нормально (навкруги занадто багато байок про те, що всі вагітні набрякають і це норма). Ніхто з лікарів не помітив не ладне, а для мене це була перша вагітність. Також почувала я себе добре, до моменту поки не сходили ми на узд на 31 тижні вагітності і там виявили кисневе голодування у дитини.
Мене госпіталізували в четвер, капали, набряки з кожним днем ставали сильніші. Тиск не падав, я була під дуже пристальним контролем. У мене в легенях з'явилася вода. В суботу мене перевели в реанімацію. А в понеділок 29 лютого зробили кесарів розтин.
Перед кесаревим розтином роблять клізму. І як би дивно не було б про це розповідати, але коли мене повели в туалет перед операцією, я в цій страшній кімнатці, де вагітній зовсім не поміститися, бо коліна впираються в двері, і живіт же ж є як ні як з малям в середині - я сиділа і насолоджувалась останніми митями доки все ще так, як було раніше, я знала що як тільки я вийду, то все закрутиться і я зовсім не знаю, що там в тому майбутньому. Тому я побула там трохи більше, уявляючи що все добре і що я не тут.
Дуже добре пам'ятаю, що через набряки мені не могли дуже довго вколоти анестезію, через що я втрачала свідомість і потім пробували знову. Нарешті анестезію зробили. Я намагалася з усіх сил з кимось про щось говорити, мені було дуже страшно. Я ніби поміщала себе в іншу реальність. Коли донечку дістали, мені вкололи заспокійливе. Потім мене повезли назад до реанімації. В коридорі біля ліфта був мій чоловік, який дивився на мене з очима зі слізьми, а я казала щоб він не плакав, бо все буде добре. Намагалася бути сильною, чи то ліки діяли.
В той день мою маму пустили до реанімації і вона перша побачила нашу донечку. Я постійно намагалася її розпитувати як же вона виглядає, бо я не розуміла як може виглядати кілограмове дитятко. Я повторювала одні і ті самі питання, постійно. Величезне спасибі моїй мамі, бо вона була дуже терпляча до мене і моїх постійних однотипних питань, повторюючи одне і те саме знову і знову із дня у день.
На третій день мене перевели в палату. В той самий день мені дозволили побачити донечку та охрестити її. Я ще не могла самостійно пройти таку відстань, тому мене повіз мій чоловік на кріслі. Крісло не може проїхати в реанімацію, тому прийшлося встати. Я так сильно тримала за руку свого чоловіка, ніби вміщуючи в наших руках весь свій страх. Бо я не знала що я побачу, яка вона буде. Але підійшовши нарешті до кювезу я побачила маленьку людинку у якої великий палець на нозі був ідентичним такому як у мого чоловіка. Це була наша донечка.
В реанімацію пускали 1 раз на день на 20-30-50 хв, все залежало від загруженості персоналу. Коли я приходила, я співала доні колискову. Ту яку співала їй коли вона була у мене в животику. Ця колискова з нами вже більше 5 років, і досі доня іноді просить мене її заспівати.
Кожен день я чула що стан дитини стабільно тяжкий. Ми раділи кожному набраному граму та переживали коли вага зменшувалася. Через 7 днів мене виписали, а вона залишилася там. Я дуже сильно плакала коли машина з парковки рушила додому. Я бачила ті вікна на 8 поверсі де залишилася вона, а я їхала.
Так із дня у день я їздила до неї, співала, розповідала хто її чекає, що ми будемо робити разом, молилася і завжди казала їй «ти сильна». В реанімації хочеш не хочеш, але дивишся на інших. Дітки хто не дихав самостийно зходили з ШВЛ, а наша доня все була на штучному диханні. І мені здавалися ті дні вічністю, вона була на ШВЛ 11 днів. Потім сіпап, канюлі та маска. Через 1 місяць та 7 днів нас переводять до охматдит на 2й етап виходжування, де ми вже будемо разом. Досі пам'ятаю переїзд, коли твоя дитина вже дихає сама, але після швидкої вона знову може попасти під ШВЛ, бо це сильний стрес для такого малятка. Ми їхали за швидкою, це дуже дивний досвід..
7 го квітня доню прийняли в охматдит, мене прийняли на наступний день. В той день мій чоловік перший раз тримав на руках свою донечку, бо ми йшли на обстеження по відділенням. Навіть є фотографія де він тримає цілий величезний комок з пледів, в якому крихітна вона.
8 го квітня був огляд офтальмолога і нам сказали що в доні задньоагресивна ретинопатія. Коли я спитала лікаря чи це найнебезпечніша стадія, вона пом'якшено відповіла - найнеприємніша. Але я знала, що означає цей діагноз, знала що він може принести повну сліпоту. Лікар назначила час та день операції, її треба було проводити терміново з таким діагнозом. Перед операцією зі мною говорила анестезіолог і розповідала можливі побічні ефекти, там же була і смерть. Я сиділа на кушетці качаючи в руках весь мій світ і думала, що гірше - не бачити чи померти. Я підписала згоду і віддала свій комочок лікарю. Їй було 1 місяць та 11 днів, вага 1700 грамів. На щастя доня самостійно дихала всю операцію і після її віддали мені прямо в руки. Це велике щастя, оскільки повний наркоз міг вплинути на її стан.
Почалися дні в охматдиті. Кожні три години цілодобово починалося все по колу - обтирання, підготовка ліків, годування через зонд, яке затягувалося на годину і більше. І потім через 2 години все починалося знову. У відділенні заохочують постійно використовувати метод кенгуру, що я і робила. Я читала книжки, і собі і дитячі доні. Чоловік приніс колонку і записав на неї колискові пісні та класичну музику, вона завжди грала протягом дня.
Я пам'ятаю як я питала лікарів «що ще я можу зробити?», вони відповідали - «бути мамою». А я не розуміла, що вони мають на увазі. Я зрозуміла лише з часом, що насправді все що потрібно зараз моїй дитині, це моє тепло, ніжні слова, любов щоб там не було і вона від цього буде рости як квіточка.
Були різні ситуації, але за 5 років деякі з них вже пам’ятаєш зовсім інакше - плачі дитини, медсестра, яка не могла в годину ночі поставити зонд дитині тикаючи пару разів, коли моє серце розривається, гідроцефальний синдром, катетери в руках ногах і коли вже нема куди тикать, коли на місці не можуть поставити катетер і забирають в маніпуляційну, коли не їси, бо не хочеш, але розумієш що дитині потрібна здорова мама. Коли вже не сила, виходиш на вулицю і ридаєш, а твоя дитинка починає розриватися в плачі там зверху і тебе кличуть назад. Я дуже вдячна моєму чоловіку, що допомагав пройти через це все, хоча сам ще довго опісля мав велику рану в серці.
Я пам'ятаю момент, коли я прийняла ситуацію, коли я перестала питати себе хто, чому? Я сказала Богу, що приймаю це випробування. Це не значить, що я перестала плакати, я перестала дивитися назад, я прийняла сьогодення і стала дивитися вперед навіть із болем. Якось одна моя подруга сказала мені одну цитату з книжки «якщо всі люди вийдуть на поле і розкажуть про свої біди, то жоден з них не захоче помінятися, всі залишаються зі своїми». Іноді здавалося, що я одна, що у всіх все інакше, але насправді я не одна і таких людей багато і є ті, яким насправді важче. Раніше я навіть не знала про ці відділення в яких провела так багато часу. Не знала, що ось прям там, де я раніше проїзджала є таке відділення, де прийшлося лежати і боротися за здорове життя своєї дитини.
Основні діагнози які ми пройшли - запалення легень, задньоагресивна ретинопатія, звур 2-3 ступеня, гідроцефалія?, крововилив в мозок 1-2 ступеня.
Виписали нас через 2, 5 місяці додому. З того часу кожен день я займалася донечкою, для очей по всьому дому були розклеєні чорно білі малюнки, лфк кожен день після кожного прокидання, сон на вулиці, музика, м'ячики різних форм і матеріалів і багато іншого. Із спеціалістів у нас були 1 раз в місяць сеанси масажу, також сеанси краніосакральної терапії, остеопати, бобат терапія. Раз в півроку у нас зустріч з офтальмологом для огляду оченят.
Перші кроки зробила в рік і 1 місяць, але розходжувалась десь до 2х років, тому що падала вперед обличчям. Відчуття в просторі набувалося довго.
Перші слова почала говорити так як і діти народжені вчасно. В 2,5 рочки пішла в яслі на пів дня і я вже могла запитати її що вона робила. На святі осені вона розповідала віршик, бо одна з небагатьох вже могла це зробити.
Зараз доні 5 рочків, вона абсолютно не відрізняється від тих хто народився вчасно, хоча вона і важить 14 кг в цьому віці (по зросту вона як 5 річна дитина, дещо худіша за інших, але і я і моя мама такі були, тому не факт що вага пов'язана з передчасним народженням, як я думала раніше). Офтальмолог виписала нам окуляри, та не для постійного носіння. Одягаємо лишу коли займаємося чимось мілким.
Не зважаючи на те, що в нас не було ГВ, наш зв'язок із донею сильніший за тих у кого воно могло і бути. Це прекрасна дитина, яка навчила мене жити інакше. Як би це страшно не звучало - я побувала в пеклі, але ніколи в житті не проміняю цей досвід ні на що інше, бо він зробив мене іншою людиною.
Якщо Ви читаєте нашу історію, це значить що Ви мабуть проходите цей етап. Я бажаю вам прийняття та віри у те, що все буде добре, як би воно не було страшно зараз.
Наша дівчинка народилася 29 лютого 2016 року вагою 1010г, зростом 31см, 1-2 по апгар, самостійно не дихала. Народилася на 31,5 тижні, але через відсутність нормального кровообігу вона в мені не розвивалася так як мала б, був ЗВУР 2-3 ступеня. Причиною передчасних пологів стала прееклампсія.
Почну з того, що ми з чоловіком обидва здорові, спортивні і здавалося що вагістність має пройти ідеально, як в книжках та моїх мріях. Ми завчасно готувалися до вагітності, пройшли обстеження, все було чудово. Завагітніли швидко. Вагітність проходила нормально, але тепер я знаю наскільки підступна прееклампсія. Тепер я знаю, що набряки у вагітних це не нормально (навкруги занадто багато байок про те, що всі вагітні набрякають і це норма). Ніхто з лікарів не помітив не ладне, а для мене це була перша вагітність. Також почувала я себе добре, до моменту поки не сходили ми на узд на 31 тижні вагітності і там виявили кисневе голодування у дитини.
Мене госпіталізували в четвер, капали, набряки з кожним днем ставали сильніші. Тиск не падав, я була під дуже пристальним контролем. У мене в легенях з'явилася вода. В суботу мене перевели в реанімацію. А в понеділок 29 лютого зробили кесарів розтин.
Перед кесаревим розтином роблять клізму. І як би дивно не було б про це розповідати, але коли мене повели в туалет перед операцією, я в цій страшній кімнатці, де вагітній зовсім не поміститися, бо коліна впираються в двері, і живіт же ж є як ні як з малям в середині - я сиділа і насолоджувалась останніми митями доки все ще так, як було раніше, я знала що як тільки я вийду, то все закрутиться і я зовсім не знаю, що там в тому майбутньому. Тому я побула там трохи більше, уявляючи що все добре і що я не тут.
Дуже добре пам'ятаю, що через набряки мені не могли дуже довго вколоти анестезію, через що я втрачала свідомість і потім пробували знову. Нарешті анестезію зробили. Я намагалася з усіх сил з кимось про щось говорити, мені було дуже страшно. Я ніби поміщала себе в іншу реальність. Коли донечку дістали, мені вкололи заспокійливе. Потім мене повезли назад до реанімації. В коридорі біля ліфта був мій чоловік, який дивився на мене з очима зі слізьми, а я казала щоб він не плакав, бо все буде добре. Намагалася бути сильною, чи то ліки діяли.
В той день мою маму пустили до реанімації і вона перша побачила нашу донечку. Я постійно намагалася її розпитувати як же вона виглядає, бо я не розуміла як може виглядати кілограмове дитятко. Я повторювала одні і ті самі питання, постійно. Величезне спасибі моїй мамі, бо вона була дуже терпляча до мене і моїх постійних однотипних питань, повторюючи одне і те саме знову і знову із дня у день.
На третій день мене перевели в палату. В той самий день мені дозволили побачити донечку та охрестити її. Я ще не могла самостійно пройти таку відстань, тому мене повіз мій чоловік на кріслі. Крісло не може проїхати в реанімацію, тому прийшлося встати. Я так сильно тримала за руку свого чоловіка, ніби вміщуючи в наших руках весь свій страх. Бо я не знала що я побачу, яка вона буде. Але підійшовши нарешті до кювезу я побачила маленьку людинку у якої великий палець на нозі був ідентичним такому як у мого чоловіка. Це була наша донечка.
В реанімацію пускали 1 раз на день на 20-30-50 хв, все залежало від загруженості персоналу. Коли я приходила, я співала доні колискову. Ту яку співала їй коли вона була у мене в животику. Ця колискова з нами вже більше 5 років, і досі доня іноді просить мене її заспівати.
Кожен день я чула що стан дитини стабільно тяжкий. Ми раділи кожному набраному граму та переживали коли вага зменшувалася. Через 7 днів мене виписали, а вона залишилася там. Я дуже сильно плакала коли машина з парковки рушила додому. Я бачила ті вікна на 8 поверсі де залишилася вона, а я їхала.
Так із дня у день я їздила до неї, співала, розповідала хто її чекає, що ми будемо робити разом, молилася і завжди казала їй «ти сильна». В реанімації хочеш не хочеш, але дивишся на інших. Дітки хто не дихав самостийно зходили з ШВЛ, а наша доня все була на штучному диханні. І мені здавалися ті дні вічністю, вона була на ШВЛ 11 днів. Потім сіпап, канюлі та маска. Через 1 місяць та 7 днів нас переводять до охматдит на 2й етап виходжування, де ми вже будемо разом. Досі пам'ятаю переїзд, коли твоя дитина вже дихає сама, але після швидкої вона знову може попасти під ШВЛ, бо це сильний стрес для такого малятка. Ми їхали за швидкою, це дуже дивний досвід..
7 го квітня доню прийняли в охматдит, мене прийняли на наступний день. В той день мій чоловік перший раз тримав на руках свою донечку, бо ми йшли на обстеження по відділенням. Навіть є фотографія де він тримає цілий величезний комок з пледів, в якому крихітна вона.
8 го квітня був огляд офтальмолога і нам сказали що в доні задньоагресивна ретинопатія. Коли я спитала лікаря чи це найнебезпечніша стадія, вона пом'якшено відповіла - найнеприємніша. Але я знала, що означає цей діагноз, знала що він може принести повну сліпоту. Лікар назначила час та день операції, її треба було проводити терміново з таким діагнозом. Перед операцією зі мною говорила анестезіолог і розповідала можливі побічні ефекти, там же була і смерть. Я сиділа на кушетці качаючи в руках весь мій світ і думала, що гірше - не бачити чи померти. Я підписала згоду і віддала свій комочок лікарю. Їй було 1 місяць та 11 днів, вага 1700 грамів. На щастя доня самостійно дихала всю операцію і після її віддали мені прямо в руки. Це велике щастя, оскільки повний наркоз міг вплинути на її стан.
Почалися дні в охматдиті. Кожні три години цілодобово починалося все по колу - обтирання, підготовка ліків, годування через зонд, яке затягувалося на годину і більше. І потім через 2 години все починалося знову. У відділенні заохочують постійно використовувати метод кенгуру, що я і робила. Я читала книжки, і собі і дитячі доні. Чоловік приніс колонку і записав на неї колискові пісні та класичну музику, вона завжди грала протягом дня.
Я пам'ятаю як я питала лікарів «що ще я можу зробити?», вони відповідали - «бути мамою». А я не розуміла, що вони мають на увазі. Я зрозуміла лише з часом, що насправді все що потрібно зараз моїй дитині, це моє тепло, ніжні слова, любов щоб там не було і вона від цього буде рости як квіточка.
Були різні ситуації, але за 5 років деякі з них вже пам’ятаєш зовсім інакше - плачі дитини, медсестра, яка не могла в годину ночі поставити зонд дитині тикаючи пару разів, коли моє серце розривається, гідроцефальний синдром, катетери в руках ногах і коли вже нема куди тикать, коли на місці не можуть поставити катетер і забирають в маніпуляційну, коли не їси, бо не хочеш, але розумієш що дитині потрібна здорова мама. Коли вже не сила, виходиш на вулицю і ридаєш, а твоя дитинка починає розриватися в плачі там зверху і тебе кличуть назад. Я дуже вдячна моєму чоловіку, що допомагав пройти через це все, хоча сам ще довго опісля мав велику рану в серці.
Я пам'ятаю момент, коли я прийняла ситуацію, коли я перестала питати себе хто, чому? Я сказала Богу, що приймаю це випробування. Це не значить, що я перестала плакати, я перестала дивитися назад, я прийняла сьогодення і стала дивитися вперед навіть із болем. Якось одна моя подруга сказала мені одну цитату з книжки «якщо всі люди вийдуть на поле і розкажуть про свої біди, то жоден з них не захоче помінятися, всі залишаються зі своїми». Іноді здавалося, що я одна, що у всіх все інакше, але насправді я не одна і таких людей багато і є ті, яким насправді важче. Раніше я навіть не знала про ці відділення в яких провела так багато часу. Не знала, що ось прям там, де я раніше проїзджала є таке відділення, де прийшлося лежати і боротися за здорове життя своєї дитини.
Основні діагнози які ми пройшли - запалення легень, задньоагресивна ретинопатія, звур 2-3 ступеня, гідроцефалія?, крововилив в мозок 1-2 ступеня.
Виписали нас через 2, 5 місяці додому. З того часу кожен день я займалася донечкою, для очей по всьому дому були розклеєні чорно білі малюнки, лфк кожен день після кожного прокидання, сон на вулиці, музика, м'ячики різних форм і матеріалів і багато іншого. Із спеціалістів у нас були 1 раз в місяць сеанси масажу, також сеанси краніосакральної терапії, остеопати, бобат терапія. Раз в півроку у нас зустріч з офтальмологом для огляду оченят.
Перші кроки зробила в рік і 1 місяць, але розходжувалась десь до 2х років, тому що падала вперед обличчям. Відчуття в просторі набувалося довго.
Перші слова почала говорити так як і діти народжені вчасно. В 2,5 рочки пішла в яслі на пів дня і я вже могла запитати її що вона робила. На святі осені вона розповідала віршик, бо одна з небагатьох вже могла це зробити.
Зараз доні 5 рочків, вона абсолютно не відрізняється від тих хто народився вчасно, хоча вона і важить 14 кг в цьому віці (по зросту вона як 5 річна дитина, дещо худіша за інших, але і я і моя мама такі були, тому не факт що вага пов'язана з передчасним народженням, як я думала раніше). Офтальмолог виписала нам окуляри, та не для постійного носіння. Одягаємо лишу коли займаємося чимось мілким.
Не зважаючи на те, що в нас не було ГВ, наш зв'язок із донею сильніший за тих у кого воно могло і бути. Це прекрасна дитина, яка навчила мене жити інакше. Як би це страшно не звучало - я побувала в пеклі, але ніколи в житті не проміняю цей досвід ні на що інше, бо він зробив мене іншою людиною.
Якщо Ви читаєте нашу історію, це значить що Ви мабуть проходите цей етап. Я бажаю вам прийняття та віри у те, що все буде добре, як би воно не було страшно зараз.
Давід Олексюк
Я мама поспішайки на ім'я Давід. Знаєте, мені здається ми його так чекали, що він вирішив народитися передчасно. Це сталося на 26 тижні вагітності, я ніколи навіть і подумати не могла що це трапиться зі мною. Ніхто до такого не готовий. Але це сталося, народився наш малючок із вагою 1100 і з ростом 34 см. Це був шок, страх, розгубленість і невідомість. Виходжувались 2,5 місяці, вчились дихати і їсти самостійно. Було все, і розширені шлуночки головного мозку, крововиливи, овальне вікно в серденьку, закривати боталів протокол медикаментозно, постійні приступи апное і те, що виявилось найбільшою проблемою- ретинопатія. Пройшли через 3 операції на очках. Багато курсів масажу, реабілітації...
Тепер нам 2 роки і 10 місяців) В нас чудовий хлопчик, який пішов уже у садочок. Оглядаючись назад, згадую як було страшно. Хочу сказати всім батькам поспішайок не втрачати надію, не опускати руки, вірити в своє маля, бути сильними. "Дорогу осилит идущий"
Тепер нам 2 роки і 10 місяців) В нас чудовий хлопчик, який пішов уже у садочок. Оглядаючись назад, згадую як було страшно. Хочу сказати всім батькам поспішайок не втрачати надію, не опускати руки, вірити в своє маля, бути сильними. "Дорогу осилит идущий"
Дамір Кудрявцев
17 ноября - международный день #недоношенных детей.
Об этом дне я узнала 8 мая почти 3 года назад когда началась наша история.
На 32 неделе с весом 1260 г и 40 см во время экстренного кесарево сечения я услышала возмущенный писк моего сына и слова врачей "тут не 32 неделя", а потом целую секунду держала пальчик своего ребенка. Дамира унесли.
От незнания, я думала, что мы с сыном поедем домой вместе, у нас будет выписка и мы будем наслаждаться теплой весной.
Но, наш путь только начался. Сына поместили в кювез, одели канюли и стали ждали реанимобиль. Придя в сознание моя мама показала фото моего крохи и поехала с ним в реанимацию. Муж остался со мной, мы оба нуждалась в поддержке друг друга.
Я не видела ребенка 5 дней. В реанимации сын 3 дня был на Сипап, а потом задышал сам. И на 6й день мне разрешили приехать к сыну.
У входа в реанимацию медсестра предупредила, что плакать нельзя, но едва увидев сына у меня потекли слезы - ребенок был под капельницей, во рту зонд, пупочный катетер. Мне пришлось выйти. В голове была одна мысль - что мы натворили такого, что отгребает мой сын, маленький и беззащитный.
Добиться чего то от неонатолога нереально - мамочка, стабильно тяжелый. И не поспоришь, т.к. все зависит от ребенка и его желания жить.
В реанимации Дамир был 9 дней и его неожиданно перевели в патологию новорожденных. Скажу честно, я была не готова вернуться в больницу, очень тяжело отходила от операции, мои руки от капельниц были в синяках, мне было страшно, хотя за сына было страшнее. За 9 дней я впервые разрыдалась от жалости к себе – одна в палате и поговорить не с кем. Я стала петь, сидела у кювеза и пела. Так было легче.
Мы с мужем сделали свидетельство о рождении на 4 день жизни ребенка, как бы показывая, что вот у тебя есть документ, что ты родился, ты есть в этом мире и ты должен жить.
А дальше диагнозы за диагнозом, на вопрос о дцп врач ответила - мы не знаем, это от нас не зависит, как повлияла недоношенность на мозг - неизвестно. Помню, как подумала, что в случае чего вытяну ребенка, т.к. работаю в инклюзии, опыт есть, сын будет ходить в нашу 1 школу, учителя на инклюзии у нас такие, что научат любого и я успокоилась, приняла ситуацию и успокоилась.
Дамир в первый месяц своей жизни вырос на 2 см и набрал 600 г. Нас отправили в Киев смотреть глаза - ретинопатия 1 степени в активной фазе обоих глаз. Я рыдала, я дала волю слезам. Месяц держалась. Но, в Охматдете все пошло хорошо. Дамиру сняли зонд, у нас началось гв, контакт кожа к коже, #кенгуру . И о чудо, нас выписали в весе 2 кг и 42 см с условием регулярных осмотров у окулиста.
Полгода мы жили в страхе - будет ли видеть, будет ли слышать.
Однажды приехала мама, Дамиру было 4 месяца, он лежал в качельке перед аквариумом, а мы обсуждали может ли видеть мой сын. Я встала и пошла на кухню и мама как закричит - Яна, он голову повернул в твою сторону, он пасет тебя я походила туда сюда и поняла, он видит, он видит маму. Сомнений в жажде к жизни не было, с момента его возмущенного писка "положите меня обратно". Дамир справлялся со всеми трудностями с отставанием в 2 месяца, но, ему можно.
К чему этот весь текст. До появления моего сына я не задумывалась о недоношенности, о последствиях. Наша семья пережила травматическую ситуацию, мою послеродовую депрессию, кризис в отношениях с мужем (мы 2 месяца виделись по телефону и по часу раз в неделю, а потом 4 месяца Андрей был в учебке). Было сложно психологически, жить в постоянной тревоге и страхе и это не прошло даром - я начала страдать от панических атак. Сейчас, могу спокойно рассказывать о своих родах, о переживаниях и смотреть фото без слез.
А сын... а сын всему научился, все компенсировалось, единственное мелкий и на полголовы ниже сверстников.
О недоношенности говорить нужно и чем, раньше тем лучше. Потому что многие даже не задумываются о последствиях своего образа жизни, экологии и просто потому что "так сошлись звезды". Не всегда все заканчивается благополучно об этом нужно знать и говорить, что б максимально подготовить будущих родителей к разному повороту событий.
Давайте пошлем лучи добра торопыжкам которые сейчас на выхаживании и поскорбим за тех кто стал ангелом.
Об этом дне я узнала 8 мая почти 3 года назад когда началась наша история.
На 32 неделе с весом 1260 г и 40 см во время экстренного кесарево сечения я услышала возмущенный писк моего сына и слова врачей "тут не 32 неделя", а потом целую секунду держала пальчик своего ребенка. Дамира унесли.
От незнания, я думала, что мы с сыном поедем домой вместе, у нас будет выписка и мы будем наслаждаться теплой весной.
Но, наш путь только начался. Сына поместили в кювез, одели канюли и стали ждали реанимобиль. Придя в сознание моя мама показала фото моего крохи и поехала с ним в реанимацию. Муж остался со мной, мы оба нуждалась в поддержке друг друга.
Я не видела ребенка 5 дней. В реанимации сын 3 дня был на Сипап, а потом задышал сам. И на 6й день мне разрешили приехать к сыну.
У входа в реанимацию медсестра предупредила, что плакать нельзя, но едва увидев сына у меня потекли слезы - ребенок был под капельницей, во рту зонд, пупочный катетер. Мне пришлось выйти. В голове была одна мысль - что мы натворили такого, что отгребает мой сын, маленький и беззащитный.
Добиться чего то от неонатолога нереально - мамочка, стабильно тяжелый. И не поспоришь, т.к. все зависит от ребенка и его желания жить.
В реанимации Дамир был 9 дней и его неожиданно перевели в патологию новорожденных. Скажу честно, я была не готова вернуться в больницу, очень тяжело отходила от операции, мои руки от капельниц были в синяках, мне было страшно, хотя за сына было страшнее. За 9 дней я впервые разрыдалась от жалости к себе – одна в палате и поговорить не с кем. Я стала петь, сидела у кювеза и пела. Так было легче.
Мы с мужем сделали свидетельство о рождении на 4 день жизни ребенка, как бы показывая, что вот у тебя есть документ, что ты родился, ты есть в этом мире и ты должен жить.
А дальше диагнозы за диагнозом, на вопрос о дцп врач ответила - мы не знаем, это от нас не зависит, как повлияла недоношенность на мозг - неизвестно. Помню, как подумала, что в случае чего вытяну ребенка, т.к. работаю в инклюзии, опыт есть, сын будет ходить в нашу 1 школу, учителя на инклюзии у нас такие, что научат любого и я успокоилась, приняла ситуацию и успокоилась.
Дамир в первый месяц своей жизни вырос на 2 см и набрал 600 г. Нас отправили в Киев смотреть глаза - ретинопатия 1 степени в активной фазе обоих глаз. Я рыдала, я дала волю слезам. Месяц держалась. Но, в Охматдете все пошло хорошо. Дамиру сняли зонд, у нас началось гв, контакт кожа к коже, #кенгуру . И о чудо, нас выписали в весе 2 кг и 42 см с условием регулярных осмотров у окулиста.
Полгода мы жили в страхе - будет ли видеть, будет ли слышать.
Однажды приехала мама, Дамиру было 4 месяца, он лежал в качельке перед аквариумом, а мы обсуждали может ли видеть мой сын. Я встала и пошла на кухню и мама как закричит - Яна, он голову повернул в твою сторону, он пасет тебя я походила туда сюда и поняла, он видит, он видит маму. Сомнений в жажде к жизни не было, с момента его возмущенного писка "положите меня обратно". Дамир справлялся со всеми трудностями с отставанием в 2 месяца, но, ему можно.
К чему этот весь текст. До появления моего сына я не задумывалась о недоношенности, о последствиях. Наша семья пережила травматическую ситуацию, мою послеродовую депрессию, кризис в отношениях с мужем (мы 2 месяца виделись по телефону и по часу раз в неделю, а потом 4 месяца Андрей был в учебке). Было сложно психологически, жить в постоянной тревоге и страхе и это не прошло даром - я начала страдать от панических атак. Сейчас, могу спокойно рассказывать о своих родах, о переживаниях и смотреть фото без слез.
А сын... а сын всему научился, все компенсировалось, единственное мелкий и на полголовы ниже сверстников.
О недоношенности говорить нужно и чем, раньше тем лучше. Потому что многие даже не задумываются о последствиях своего образа жизни, экологии и просто потому что "так сошлись звезды". Не всегда все заканчивается благополучно об этом нужно знать и говорить, что б максимально подготовить будущих родителей к разному повороту событий.
Давайте пошлем лучи добра торопыжкам которые сейчас на выхаживании и поскорбим за тех кто стал ангелом.
Богдан Царик
Наша історія почалася в 2012 році, коли на 30 тижні вагітності мене під вечір по швидкій забрали з відпочинку та привезли в пологовий. "Прееклампсія" - якийсь дивний тоді для мене діагноз. Проте поклали мене в реанімацію і я зрозуміла, що відбувається щось дуже серйозне.
Зранку наступного дня лікарі все ж таки оголосили, що з цим моїм станом впораються та доведеться мені в пологовому полежати. І що тепер треба поглянути як себе почуває малюк й розпочати моє лікування. УЗД обстеження, КТГ плода й перелякані лікарі, які мені нічого не кажуть.
І от, врешті-решт, зав.відділенням патології вагітних оголошує мені результати обстеження - дитина страждає в утробі, плацента вся в дірках й у дитини в будь-який момент може зупинитися серце... екстрений кесарський розтин... у Вас є 15 хвилин... якщо встигаєте - можете покликати когось із рідних.
І ось мене вже везуть в операційну, куди за збігом долі встигає потрапити моя мама. Наркоз. І перші думки після нього: "Що з моєю дитиною? Чи живий мій синочок?" Бачу бірку на руці, намагаюся прочитати й не вірю очам... 860 гр, 29 см, хлопчик. І я сама собі не вірю, невже діти бувають такими маленькими? Може забули написати кілограми?
Та ні, лікар підтверджує саме таку вагу й зріст. Й вже наступного дня дитину переводять в ОХМАТДИТ. Мені на підпис приносять документи зі згодою про перевід, а я ж ще навіть не бачила свого синочка! Згоду не даю аж поки не побачу свою дитину.
Мені кажуть лікарі, що після операції я до нього просто не дійду, що це багато йти, я ще не готова. А я просто мушу його побачити і, зібрав всі сили, я таки потрапляю в реанімацію новонароджених. А там бачу кювези й дітей під куплю трубок та апаратів. Мене ведуть повз них, а діти все менше і менше. І до кожного я думаю, що це все мій, бо маленький дуже і куди ж ще менше?
Проте ні, мій виявився ще меншим, самим меншим з усіх, хто там був. Схожий на іграшку за розмірами. Сльози навернулися самі собою та плакати не можна, бо дитина все відчуває. І я крізь страх, біль та розпач намагаюся сказати своєму синочку, що все буде добре. Ми пробули разом хвилин зо 5 і я вперше торкнулася до свого малюка. Ці відчуття я пам'ятаю й досі. Він не іграшка, він теплий і живий, хоч і зовсім крихітний. Та ми будемо сильні обоє й впораємося.
А потім зціджування молока, яке доводилося виливати. Бо тоді ще не можна було передавати мамине молоко в реанімацію ОХМАТДИТа. Відвідування дитини раз в день на годину й одні й ті самі слова лікарів - стабільно важкий. Там, на першому етапі виходжування, мій синочок пробув під ШВЛ 1.5 місяці. Й врешті - решт, сам задихав. Його перевели на другий етап й допустили мене.
І ще 1.5 місяці ми вчились їсти через зонд й потім самостійно, набирали такі життєво необхідні грами до 2 кг, вчились тримати температуру тіла та весь час, майже 24 години на добу впроваджували метод "кенгуру". Для цього допустили чоловіка й ми з ним по черзі "кенгурили" синочка, слідкували за сатурацією та вірили, що в нас все буде добре. І от ще через 1.5 місяці нас виписали додому.
Пройшло 8 років. Зараз мій син навчається в другому класі й ніхто не скаже, що він народився таким маленьким. І за його життя я хочу сказати #дякую_лікар_неонатолог усім лікарям та медсестрам ОХМАТДИТу, та особливо Ніконовій Ларисі Василівні та Орловій Тетяні Олександрівні.
Зранку наступного дня лікарі все ж таки оголосили, що з цим моїм станом впораються та доведеться мені в пологовому полежати. І що тепер треба поглянути як себе почуває малюк й розпочати моє лікування. УЗД обстеження, КТГ плода й перелякані лікарі, які мені нічого не кажуть.
І от, врешті-решт, зав.відділенням патології вагітних оголошує мені результати обстеження - дитина страждає в утробі, плацента вся в дірках й у дитини в будь-який момент може зупинитися серце... екстрений кесарський розтин... у Вас є 15 хвилин... якщо встигаєте - можете покликати когось із рідних.
І ось мене вже везуть в операційну, куди за збігом долі встигає потрапити моя мама. Наркоз. І перші думки після нього: "Що з моєю дитиною? Чи живий мій синочок?" Бачу бірку на руці, намагаюся прочитати й не вірю очам... 860 гр, 29 см, хлопчик. І я сама собі не вірю, невже діти бувають такими маленькими? Може забули написати кілограми?
Та ні, лікар підтверджує саме таку вагу й зріст. Й вже наступного дня дитину переводять в ОХМАТДИТ. Мені на підпис приносять документи зі згодою про перевід, а я ж ще навіть не бачила свого синочка! Згоду не даю аж поки не побачу свою дитину.
Мені кажуть лікарі, що після операції я до нього просто не дійду, що це багато йти, я ще не готова. А я просто мушу його побачити і, зібрав всі сили, я таки потрапляю в реанімацію новонароджених. А там бачу кювези й дітей під куплю трубок та апаратів. Мене ведуть повз них, а діти все менше і менше. І до кожного я думаю, що це все мій, бо маленький дуже і куди ж ще менше?
Проте ні, мій виявився ще меншим, самим меншим з усіх, хто там був. Схожий на іграшку за розмірами. Сльози навернулися самі собою та плакати не можна, бо дитина все відчуває. І я крізь страх, біль та розпач намагаюся сказати своєму синочку, що все буде добре. Ми пробули разом хвилин зо 5 і я вперше торкнулася до свого малюка. Ці відчуття я пам'ятаю й досі. Він не іграшка, він теплий і живий, хоч і зовсім крихітний. Та ми будемо сильні обоє й впораємося.
А потім зціджування молока, яке доводилося виливати. Бо тоді ще не можна було передавати мамине молоко в реанімацію ОХМАТДИТа. Відвідування дитини раз в день на годину й одні й ті самі слова лікарів - стабільно важкий. Там, на першому етапі виходжування, мій синочок пробув під ШВЛ 1.5 місяці. Й врешті - решт, сам задихав. Його перевели на другий етап й допустили мене.
І ще 1.5 місяці ми вчились їсти через зонд й потім самостійно, набирали такі життєво необхідні грами до 2 кг, вчились тримати температуру тіла та весь час, майже 24 години на добу впроваджували метод "кенгуру". Для цього допустили чоловіка й ми з ним по черзі "кенгурили" синочка, слідкували за сатурацією та вірили, що в нас все буде добре. І от ще через 1.5 місяці нас виписали додому.
Пройшло 8 років. Зараз мій син навчається в другому класі й ніхто не скаже, що він народився таким маленьким. І за його життя я хочу сказати #дякую_лікар_неонатолог усім лікарям та медсестрам ОХМАТДИТу, та особливо Ніконовій Ларисі Василівні та Орловій Тетяні Олександрівні.
Захарій Данилюк
Моя рання пташка, мій Горобчик народився на 32 тижні, наша вага і зріст були 1350 г і 39см. Я ніколи не забуду той шок, коли з планового УЗД, мене в терміновому порядку забрали на екстрений кесарів розтин.
В той момент я навіть не усвідомлювала наскільки все серйозно, що час йде на хвилини, а тим більше, що чекає на мене далі. Так, я також чула і бачила із засобів масової інформації таких діток в кювезах або реанімації і також переймалася цим "охаючи" і "ахаючи", і звичайно також щиро раділа новинам про їх виходжування, але я навіть уявити собі не могла, що за цим стоїть, яка це складна праця, який важкий і довгий шлях... всіх... дитинки, її батьків і рідних, лікарів.
Звичайно багато залежить наскільки професійні лікарі, і в цілому, мед.персонал, але все ж таки віра в свою дитинку має величезну силу.
Нам пощастило, в #5роддом де ми почали свій шлях, зібралася дуже крута команда професіоналів. А яку я отримувала колосальну підтримку, надію, як надихали, як навчали доглядати за такою крихіткою, як перший раз дозволили взяти і пригорнути до себе, вселяли в мене таку "страшну" віру)))
Я ніколи не втомлюсь повторювати слова вдячності усьому мед.персоналу #5роддом. Дякую Вам! Ви найкращі!
Тиждень реанімації минув, він був найдовшим в житті, і далі нас чекав довгий шлях виходжування в #Охмадит, ці постійні зміни ліків, постійні аналізи, дослідження, а ці зміни катетерів, як розривалося серце за цю маленьку крихітку, яка все це терпіла.
А очікування зважування, ці грами то вниз, то вгору, здавалося, що це ніколи не закінчиться. Але ми були разом, я могла тримати, торкатися, цілувати свого Горобчика, і постійно розповідати йому про все все все. А також вірити і молитися. Нас загартовував #Охмадит і весь мед персонал, що був поруч, цей довгий місяць. Ми дякуємо всім Вам!
На сьогоднішній день, моєму Горобчику 9 місяців, ми ще дуже маленькі, багато чого ще не вміємо і не можемо, і попереду в нас ще довгий шлях до того, щоб наздогнати однолітків, але Захарчик сильніший за всіх. Всі наші ранні пташенята найсильніші, найвитриваліші, найтерплячіші, найцілеспрямованіші, а головне, вони зробили нас з вами, самими сильними Мамами і тепер нам нічого не страшно. Ми все переможемо!
Сьогодні не без сліз згадуєш і дуже важко це все знову переживати. Але обов'язково треба приєднатися до флешмобу і подякувати всім лікарям неонатологам, які стоять на початку цього важкого шляху, яким би він був нелегким. Ви дивовижні!
В той момент я навіть не усвідомлювала наскільки все серйозно, що час йде на хвилини, а тим більше, що чекає на мене далі. Так, я також чула і бачила із засобів масової інформації таких діток в кювезах або реанімації і також переймалася цим "охаючи" і "ахаючи", і звичайно також щиро раділа новинам про їх виходжування, але я навіть уявити собі не могла, що за цим стоїть, яка це складна праця, який важкий і довгий шлях... всіх... дитинки, її батьків і рідних, лікарів.
Звичайно багато залежить наскільки професійні лікарі, і в цілому, мед.персонал, але все ж таки віра в свою дитинку має величезну силу.
Нам пощастило, в #5роддом де ми почали свій шлях, зібралася дуже крута команда професіоналів. А яку я отримувала колосальну підтримку, надію, як надихали, як навчали доглядати за такою крихіткою, як перший раз дозволили взяти і пригорнути до себе, вселяли в мене таку "страшну" віру)))
Я ніколи не втомлюсь повторювати слова вдячності усьому мед.персоналу #5роддом. Дякую Вам! Ви найкращі!
Тиждень реанімації минув, він був найдовшим в житті, і далі нас чекав довгий шлях виходжування в #Охмадит, ці постійні зміни ліків, постійні аналізи, дослідження, а ці зміни катетерів, як розривалося серце за цю маленьку крихітку, яка все це терпіла.
А очікування зважування, ці грами то вниз, то вгору, здавалося, що це ніколи не закінчиться. Але ми були разом, я могла тримати, торкатися, цілувати свого Горобчика, і постійно розповідати йому про все все все. А також вірити і молитися. Нас загартовував #Охмадит і весь мед персонал, що був поруч, цей довгий місяць. Ми дякуємо всім Вам!
На сьогоднішній день, моєму Горобчику 9 місяців, ми ще дуже маленькі, багато чого ще не вміємо і не можемо, і попереду в нас ще довгий шлях до того, щоб наздогнати однолітків, але Захарчик сильніший за всіх. Всі наші ранні пташенята найсильніші, найвитриваліші, найтерплячіші, найцілеспрямованіші, а головне, вони зробили нас з вами, самими сильними Мамами і тепер нам нічого не страшно. Ми все переможемо!
Сьогодні не без сліз згадуєш і дуже важко це все знову переживати. Але обов'язково треба приєднатися до флешмобу і подякувати всім лікарям неонатологам, які стоять на початку цього важкого шляху, яким би він був нелегким. Ви дивовижні!
Настя Карташева
Сьогодні хочу розповісти історію появи однієї казкової дівчинки, такої собі "Дюймовочки", що народилася передчасно на 26 тижні вагітності з вагою всього 600 грамів у пологовому будинку № 3 м. Маріуполя. Звуть її Анастасія і саме сьогодні 12-го січня їй виповнилось 5 років.
Як же це виходжувати таку маленьку "Дюймовочку"?
Дуже важко і психологічно, і фізично!!!
Ми не очікували такої ранньої появи нашої доньки, не розуміли з чим зіткнулись і що робити, знаходячись в стані добрячого шоку. Коли ми вперше побачили свою манюню, то одночасно думали: "Яка ж вона гарна! Та невже бувають такі маленькі дити?". Здавалося що, вона зараз підросте та піде додому. Та виявилось все не так просто.
За життя нашої дівчинки довелося боротися на протязі багатьох днів. Вона знаходилась у ВІТН (відділенні інтенсивної терапії новонароджених) КНП "МТМО здоров'я дитини та жінки" на протязі 4-х місяців. Кожен день, проведений там, був для Насті героїчним, бо проходила вона через низку болючих маніпуляцій, долаючи один за одним ще один день, та була приєднана до різних апаратів. Було багато проблем з її здоров'ям, та чи не мало кожного дня ми стикалися з новими діагнозами, думаючи що робити далі.
Страх, втратити свою дитину, просто сковував. Та заради нашої донечки знаходили сили йти далі, допомогати Анастасії вмовляннями жити в цьому дуже цікавому світі, та разом з лікарями знаходячи рішення для її лікування.
Так ми раділи кожному прожитому нашою "Дюймовочкою" новому дню, кожному її подиху та набраному граму ваги.
Ми, батьки проходили багато стадій психологічного стану. Це були: і шок, і неадекватність, недовіра лікарям та ще багато яких. Та з рештою, почали розуміти, що разом з лікарями маємо одну ціль - досягнути саме тих завітних результатів. І нам це вдалося!!!
Вийшовши з лікарні, в житті нашої "Дюймовочки" почався новий важкий етап виходжування. Це низка важких реабілітацій та декілька хірургічних операцій. І все для того, щоб дитина мала повноцінне життя, оминаючи ймовірні інвалідності.
Ми досі на шляху до своєї мети і знаємо, що дива трапляються. На сьогодні Настя - це справжнє диво навіть з медицинської точки зору.
Наша Анастасія ходить до дитячого садочка, любить музику и пробує грати на різних музичних інструментах, чудова танцюристка та художниця.
Все це диво стало можливим завдяки підтримці наших рідних, друзів та знайомих. Розумінню, що тільки співпрацею з лікарями, однією командою можемо досягнути мети. І ще одна важлива складова, це не копирсатися в минулому, думаючи: "За що це нам всі ці випробування?" А твердо з вірою йти вперед, вирішуючи всі питання по мірі надходження, не накручую себе наперед.
Сьогодні в цей важливий для нас день наша сім'я висловлює щиру подяку від усього серця всім нашим лікарям:
гінекологам-акушерам, неонатологам, анестезіологам, невропатологам, офтальмологам, педіатрам, отоларингологом зокрема сурдорологам, кардіологам.
Окрема вдячність нашому ведучому лікарю неонатологу Філіпічевій Ірині Володимирівні, та молодшому медичному персоналу ВІТН, що чергували біля Анастасії днями та ночами.
Також дуже вдячні всім рідним, друзям та знайомим, що допомогли нам, підтримували, та були поруч. Особлива вдячність людям що допомогли турбуючись про мою старшу на 2 роки за Настусю донечку Тетянку, поки ми були на виходжуванні з нашою "намистинкою".
Вибачте, якщо не всіх згадала, вас дуже багато наших помічників!!!
Як же це виходжувати таку маленьку "Дюймовочку"?
Дуже важко і психологічно, і фізично!!!
Ми не очікували такої ранньої появи нашої доньки, не розуміли з чим зіткнулись і що робити, знаходячись в стані добрячого шоку. Коли ми вперше побачили свою манюню, то одночасно думали: "Яка ж вона гарна! Та невже бувають такі маленькі дити?". Здавалося що, вона зараз підросте та піде додому. Та виявилось все не так просто.
За життя нашої дівчинки довелося боротися на протязі багатьох днів. Вона знаходилась у ВІТН (відділенні інтенсивної терапії новонароджених) КНП "МТМО здоров'я дитини та жінки" на протязі 4-х місяців. Кожен день, проведений там, був для Насті героїчним, бо проходила вона через низку болючих маніпуляцій, долаючи один за одним ще один день, та була приєднана до різних апаратів. Було багато проблем з її здоров'ям, та чи не мало кожного дня ми стикалися з новими діагнозами, думаючи що робити далі.
Страх, втратити свою дитину, просто сковував. Та заради нашої донечки знаходили сили йти далі, допомогати Анастасії вмовляннями жити в цьому дуже цікавому світі, та разом з лікарями знаходячи рішення для її лікування.
Так ми раділи кожному прожитому нашою "Дюймовочкою" новому дню, кожному її подиху та набраному граму ваги.
Ми, батьки проходили багато стадій психологічного стану. Це були: і шок, і неадекватність, недовіра лікарям та ще багато яких. Та з рештою, почали розуміти, що разом з лікарями маємо одну ціль - досягнути саме тих завітних результатів. І нам це вдалося!!!
Вийшовши з лікарні, в житті нашої "Дюймовочки" почався новий важкий етап виходжування. Це низка важких реабілітацій та декілька хірургічних операцій. І все для того, щоб дитина мала повноцінне життя, оминаючи ймовірні інвалідності.
Ми досі на шляху до своєї мети і знаємо, що дива трапляються. На сьогодні Настя - це справжнє диво навіть з медицинської точки зору.
Наша Анастасія ходить до дитячого садочка, любить музику и пробує грати на різних музичних інструментах, чудова танцюристка та художниця.
Все це диво стало можливим завдяки підтримці наших рідних, друзів та знайомих. Розумінню, що тільки співпрацею з лікарями, однією командою можемо досягнути мети. І ще одна важлива складова, це не копирсатися в минулому, думаючи: "За що це нам всі ці випробування?" А твердо з вірою йти вперед, вирішуючи всі питання по мірі надходження, не накручую себе наперед.
Сьогодні в цей важливий для нас день наша сім'я висловлює щиру подяку від усього серця всім нашим лікарям:
гінекологам-акушерам, неонатологам, анестезіологам, невропатологам, офтальмологам, педіатрам, отоларингологом зокрема сурдорологам, кардіологам.
Окрема вдячність нашому ведучому лікарю неонатологу Філіпічевій Ірині Володимирівні, та молодшому медичному персоналу ВІТН, що чергували біля Анастасії днями та ночами.
Також дуже вдячні всім рідним, друзям та знайомим, що допомогли нам, підтримували, та були поруч. Особлива вдячність людям що допомогли турбуючись про мою старшу на 2 роки за Настусю донечку Тетянку, поки ми були на виходжуванні з нашою "намистинкою".
Вибачте, якщо не всіх згадала, вас дуже багато наших помічників!!!
Віка та Дарина Баскови
Мене звати Леся Баскова. Я мама дівчат-поспішайок. Я народила своїх Вікусю і Дарусю 4 жовтня 2015 року на 30-му тижні вагітності з вагою 1400г і 1200г відповідно.
Зараз нам вже 5 років. Я пишаюся, якими виросли мої дівчата – красивими, розумними принцесами, щебетушками, які приносять радість усім навколо і люблять світ, в який так зашвидко прийшли.
Я з першого дня називаю своїх дівчат – бусінки – такими вони були маленькими. Кілограмові мишенята, до яких перший час було страшно навіть торкатись.
Це без перебільшення був найвиснажливіший період мого життя. За цей час вдалося багато чого зрозуміти і переосмислити. Нам, мамам, даються ці діти не просто так, це випробування на нашому життєвому шляху, яке треба з гідністю витримати і пережити, винести з цього урок і стати сильнішими.
Тільки ми з вами знаємо як тяжко дались ті перші дні і місяці, і як тепер серце радіє кожному навіть найменшому досягненню.
Як вони самі повзають, як стоять на ніжках, як роблять перші кроки, як кажуть ма-ма...
Як радіють маминому обличчю коли просинаються зранку і... усміхаються )
Кожна усмішка твоєї недоношеної дитини – як тисяча усмішок інших людей. Перший зуб, перший крок – це все так гостро викликає бурю позитивних емоцій.
Ти цінуєш кожен день своєї дитинки, кожен новий звук, нове вміння, новий вираз обличчя. Це велика насолода і щастя бути поряд з ними щодня, бути їх мамою.
Я з впевненістю можу сказати, що цей період випробувань і недоспаних ночей дав мені ще більше розуміння того, що я Щаслива Мама.
Хтось хоче забути як страшний сон все пережите, а хтось переосмислює і знаходить в цьому свою нішу – так я стала координатором асоціації Ранні Пташки, щоб допомагати мамам Івано-Франківська на цьому непростому етапі виходжування передчасно народжених дітей, щоб вони відчували не самотність і страх, а підтримку і опору, коли це можливо.
І я хочу побажати батькам дітей-поспішайок сили, витримки і міцності духу! І безмежної любові і віри у свою дитину.
Зараз нам вже 5 років. Я пишаюся, якими виросли мої дівчата – красивими, розумними принцесами, щебетушками, які приносять радість усім навколо і люблять світ, в який так зашвидко прийшли.
Я з першого дня називаю своїх дівчат – бусінки – такими вони були маленькими. Кілограмові мишенята, до яких перший час було страшно навіть торкатись.
Це без перебільшення був найвиснажливіший період мого життя. За цей час вдалося багато чого зрозуміти і переосмислити. Нам, мамам, даються ці діти не просто так, це випробування на нашому життєвому шляху, яке треба з гідністю витримати і пережити, винести з цього урок і стати сильнішими.
Тільки ми з вами знаємо як тяжко дались ті перші дні і місяці, і як тепер серце радіє кожному навіть найменшому досягненню.
Як вони самі повзають, як стоять на ніжках, як роблять перші кроки, як кажуть ма-ма...
Як радіють маминому обличчю коли просинаються зранку і... усміхаються )
Кожна усмішка твоєї недоношеної дитини – як тисяча усмішок інших людей. Перший зуб, перший крок – це все так гостро викликає бурю позитивних емоцій.
Ти цінуєш кожен день своєї дитинки, кожен новий звук, нове вміння, новий вираз обличчя. Це велика насолода і щастя бути поряд з ними щодня, бути їх мамою.
Я з впевненістю можу сказати, що цей період випробувань і недоспаних ночей дав мені ще більше розуміння того, що я Щаслива Мама.
Хтось хоче забути як страшний сон все пережите, а хтось переосмислює і знаходить в цьому свою нішу – так я стала координатором асоціації Ранні Пташки, щоб допомагати мамам Івано-Франківська на цьому непростому етапі виходжування передчасно народжених дітей, щоб вони відчували не самотність і страх, а підтримку і опору, коли це можливо.
І я хочу побажати батькам дітей-поспішайок сили, витримки і міцності духу! І безмежної любові і віри у свою дитину.
Наталія Ленів
П'ять років назад моє життя перевернулося, тоді я думала що це кінець, але насправді то був лиш початок неймовірної історії материнства, шляху переоцінки цінностей та самопізнання.
Вагітність протікала не дуже добре, зараз би я навіть не побоялась сказати - погано, але чи то сліпа віра, що обійдеться, чи ще щось, я не знаю, мої рожеві окуляри показували красиву картинку в дзеркалі, нормальні аналізи, а неприємності з самопочуттям відійшли на задній план, адже я і так все життя “хвора”, все як завжди, просто хвороби трішки інші, настроювалась на позитив - тим і раділа.
На 32 тижні вагітності було заплановано третє узд, адже пологи мали бути шляхом кесарського розтину на 38-39 тижнях. Чомусь моя інтуїція вимагала в лікаря провести обстеження в Житомирському обласному перинатальному центрі, і хоч завідувачка не підтримала цю ідею, лікар все ж дала направлення. Пам’ятаю, як я нарядилася в плаття для вагітних, бо ж потім мали їхати вибрати коляску та речі для дитини, хотіла це запам'ятати. Та з лікарні мене вже не випустили, за одну добу 4 ктг, та 5-6 узд, щось відбувається не по плану… Через нерви я навіть їсти не могла. Наступного дня мене екстрено кесарили, навіть не чекали дві години після їди, бо повторюсь не їла я майже добу, заставляла себе пити і все.
Отже 32 тиждень, 980 грамів і 36 сантиметрів, затримка розвитку, закричала, вроді задихала, дівчинка, в реанімації - це вся інформація, яку я могла засвоїти, все інше було емоційне: чому я, чому зі мною, де та що пішло не так… Ці думки по колу були в голові. Тоді підтримка та настрій чоловіка і персоналу мене просто врятували. Не знаю, може в іншій лікарні все сталось би так само і моя донечка була б такою самою здоровою, та я не можу бути впевненою в цьому. Чомусь з перших хвилин в родзалі до мене ніби змінилось ставлення, всі стали привітні і милі, не знаю чому, може через мій переляк, підкидання на столі від нервів, не знаю, та мені хотілось вести себе так само усміхнено та довіряти лікарям, як вони мені, коли все для операції мені частково придбав персонал, щось було в лікарні, і я пообіцяла що зараз приїде чоловік і все поверне та відкупить. Отак почалась моя історія переоцінки цінностей.
Донечку виходили, за півтора місяці ми були вдома з вагою 2200г, ми проходили всі обстеження, персонал перинатального навчив догляду так, що питань я не мала, та діяла з дитиною як профі, ніби це моя 5та дитина з такою вагою) за це все я хочу сказати їм: “Дякую! Ви врятували мені донечку, ви виходили її, вона здорова! А ще ви змінили життя однієї жінки, яка тепер так само змінює ставлення до передчасно народжених дітей та методів виходжування десятків а то і сотен інших мам”.
Я координатор асоціації батьків передчасно народжених дітей в Івано-Франківську. Чому не в Житомирі - окрема історія, та я рада, що опинилась тут, в Івано-Франківську, адже тут моя допомога потрібна більше. За можливості я обов'язково приїду і в Житомирський перинатальний навідати та підтримати мам та особисто подякувати лікарям.
Від яких факторів залежить виходжування? Від багатьох, та головним є віра в дитину, настрій з яким ви підходите до кювеза. Хочеться плакати - плачте, але не через те, що не дихає самостійно, а через те, що не дивлячись на труднощі бореться! Не через те, що яка вона маленька, а через усвідомлення - скільки ж сили в цій крихітці! Не через тяжкі думки, що ж буде далі, а з вірою в свої сили! Не через кількість діагнозів, а з вдячністю, що діагнози вчасно встановили, провели потрібні дослідження, тепер лікарі рухатимуться у вірному напрямку! А якщо ви все ж не справляєтесь - дзвоніть на гарячу лінію, там завжди готові підтримати, адже нам в свій час так цього не вистачало.
Вагітність протікала не дуже добре, зараз би я навіть не побоялась сказати - погано, але чи то сліпа віра, що обійдеться, чи ще щось, я не знаю, мої рожеві окуляри показували красиву картинку в дзеркалі, нормальні аналізи, а неприємності з самопочуттям відійшли на задній план, адже я і так все життя “хвора”, все як завжди, просто хвороби трішки інші, настроювалась на позитив - тим і раділа.
На 32 тижні вагітності було заплановано третє узд, адже пологи мали бути шляхом кесарського розтину на 38-39 тижнях. Чомусь моя інтуїція вимагала в лікаря провести обстеження в Житомирському обласному перинатальному центрі, і хоч завідувачка не підтримала цю ідею, лікар все ж дала направлення. Пам’ятаю, як я нарядилася в плаття для вагітних, бо ж потім мали їхати вибрати коляску та речі для дитини, хотіла це запам'ятати. Та з лікарні мене вже не випустили, за одну добу 4 ктг, та 5-6 узд, щось відбувається не по плану… Через нерви я навіть їсти не могла. Наступного дня мене екстрено кесарили, навіть не чекали дві години після їди, бо повторюсь не їла я майже добу, заставляла себе пити і все.
Отже 32 тиждень, 980 грамів і 36 сантиметрів, затримка розвитку, закричала, вроді задихала, дівчинка, в реанімації - це вся інформація, яку я могла засвоїти, все інше було емоційне: чому я, чому зі мною, де та що пішло не так… Ці думки по колу були в голові. Тоді підтримка та настрій чоловіка і персоналу мене просто врятували. Не знаю, може в іншій лікарні все сталось би так само і моя донечка була б такою самою здоровою, та я не можу бути впевненою в цьому. Чомусь з перших хвилин в родзалі до мене ніби змінилось ставлення, всі стали привітні і милі, не знаю чому, може через мій переляк, підкидання на столі від нервів, не знаю, та мені хотілось вести себе так само усміхнено та довіряти лікарям, як вони мені, коли все для операції мені частково придбав персонал, щось було в лікарні, і я пообіцяла що зараз приїде чоловік і все поверне та відкупить. Отак почалась моя історія переоцінки цінностей.
Донечку виходили, за півтора місяці ми були вдома з вагою 2200г, ми проходили всі обстеження, персонал перинатального навчив догляду так, що питань я не мала, та діяла з дитиною як профі, ніби це моя 5та дитина з такою вагою) за це все я хочу сказати їм: “Дякую! Ви врятували мені донечку, ви виходили її, вона здорова! А ще ви змінили життя однієї жінки, яка тепер так само змінює ставлення до передчасно народжених дітей та методів виходжування десятків а то і сотен інших мам”.
Я координатор асоціації батьків передчасно народжених дітей в Івано-Франківську. Чому не в Житомирі - окрема історія, та я рада, що опинилась тут, в Івано-Франківську, адже тут моя допомога потрібна більше. За можливості я обов'язково приїду і в Житомирський перинатальний навідати та підтримати мам та особисто подякувати лікарям.
Від яких факторів залежить виходжування? Від багатьох, та головним є віра в дитину, настрій з яким ви підходите до кювеза. Хочеться плакати - плачте, але не через те, що не дихає самостійно, а через те, що не дивлячись на труднощі бореться! Не через те, що яка вона маленька, а через усвідомлення - скільки ж сили в цій крихітці! Не через тяжкі думки, що ж буде далі, а з вірою в свої сили! Не через кількість діагнозів, а з вдячністю, що діагнози вчасно встановили, провели потрібні дослідження, тепер лікарі рухатимуться у вірному напрямку! А якщо ви все ж не справляєтесь - дзвоніть на гарячу лінію, там завжди готові підтримати, адже нам в свій час так цього не вистачало.
Тихон Алєксандров
Мене звуть Юля і я - сильна мама!...
Моя історія материнства почалась 20 років тому. Я стала молодою мамою прекрасної найкрасивішої дівчинки в світі. Я ніколи не жалкувала, що народила рано. Навіть, пишалася цим.
Коли мені було 30, я чекала на 2 дитину. Я дуже хотіла народити ще, вагітність була очікуваною та дуже бажаною. На той момент я відчувала себе найщасливішою. Я знала про вагітність, знала про багато важливих речей, як вправлятися з дитиною, як за нею доглядати тощо. Але я не знала про те, що таке передчасні пологи і що відбувається після народження дитини раніше за встановлений термін…
Наш син народився на 28 тижні вагітності у 2012 р. з вагою 1200г через екстрений кесарів розтин внаслідок відшарування плаценти. Це було важко прийняти, тому як хотілося щось робити, активно допомагати, а йому просто необхідний був час та допомога лікарів. Одну годину на добу дозволяли приходити в реанімацію і це нестерпно боляче було. Наразі в ковід мам не пускають знов у «відкриті реанімації» і я уявляю, що вони відчувають та як страждають…
Наш передчасно народжений син дуже старався, навчився сам дихати, але його стан був не стабільний. За перемогою йшла поразка та відкат назад, потім знов перемога… Так було 39 діб. Син не справився, йому не вистачило сил і він став нашим Янголом, який залишився жити тільки в нашій пам’яті та серці…
Була прірва, відчай, нестерпний біль. Ми хотіли ще дітей з чоловіком. Впоруючись зі страхом ми почали планувати наступну вагітність, як тільки дозволили лікарі. Тривожність постійно тримала нерви в напруженні та ми постійно з цим боролись, вірили в позитивний результат та те, що вийдемо з пологового не з пустими руками. Чоловік був мені за крила, які мене підіймали, коли я падала, за ковток повітря, коли задуха від напруження затьмарювала. Він був поряд і завжди знав, що сказати в підтримку.
Через два роки після втрати у нас народився син. Планова операція в термін та чудові показники в здоров’ї. Щастя, яке переповнювало, не описати словами. Воно було безмежне.
Ще через два роки ми очікували на ще одну дитину. Вагітність була непроста. Ускладнення з передлежанням плаценти і стаціонар з 22 по 35 тиждень без вулиці, прогулянок. Важко. Але ми знали, навіщо ми це робимо. Я виконувала всі рекомендації лікаря, який керував мій стан та вірила. Досвід передчасного народження був та ми розуміли, що кожний тиждень дуже цінний. Ускладнювалося все емоційним станом, адже в стінах, де я знаходилась на збереженні, ми втратили сина. Історія, ніби повторювалась. Нам вдалося зберегти вагітність до 35 тижня.
Третій син в родині народився з вагою 2400г, це, здавалося, була перемога. Але не зовсім. Через декілька годин від народження маленький втомився та перестав дихати, лікарям довелось його підключити до апарату ШВЛ. Коли через добу я змогла піднятись та піти до сина у ВІТН, то побачила його всього в трубках та датчиках. Моє серце стискав біль. Чому знову ця реанімація, ці голки та трубки? Я плакала. Я хотіла його пригорнути, покормити, але він був у важкому стані. Та ж реанімація, ті ж стіни, що і в 2012 році… така ж біль та страх. Мені здавалося, що серце розірветься від болю. Весь час, що я була не в реанімації біля сина, я плакала. Ні, я ридала та вила в подушку від безсилля. А за стелею лежали мами з дітками, яких я чула. Моє ж дитяче ліжечко в палаті було порожнім. Чому його не прибрали?... Чому мам, дітки яких в реанімації, не кладуть в окремих відділеннях, окремих боксах?
Я плакала, зціджувала молоко для синочка та бігла назад в реанімацію – бути поряд. Я говорила, йому як люблю, як ми з татом чекали на нього, як хочемо забрати його додому, що вдома братик та сестричка, які також чекають на нього та скучили за мамою.
Через тиждень сина перевели з апарату ШВЛ на сіпап, ми його охрестили в реанімації. Мене виписали додому. Було важко вийти з пологового без дитини та приїхати додому без малючка. Пологовий не може тримати мам у себе, діти яких в реанімації. Процес виходжування може займати тривали час, іноді місяці. Жінок виписують додому і вони просто кожного дня приїжджають до своїх крихіток на день, а ввечері змушені знов повертатись додому. Протягом дня можна бути поряд зі своєю дитиною і це радувало, на відміну від того, як було раніше – тільки 1 година для відвідування! Хоча і зараз в деяких лікарнях столиці та регіонів не пускають батьків до діток, розриваючи природній зв’язок попри всі рекомендації ВООЗ під час пандемії!
На 9 добу від народження Тихона перевели на 2 етап виходжування, де ми з ним вже разом перебували в палаті! Цей день я досі пам’ятаю! Він був наповнений неймовірними емоціями, я раділа. Було страшно, адже я розуміла, які можуть бути ускладнення у таких діток. Перші 2 доби я не спала, боялася, що може бути апное, а я просплю. Вже через тиждень хронічне недосипання, втома, стрес дали про себе знати. Хотілося просто впасти. Було важко. Син вчився їсти з пляшечки зціджене молоко, набирав вагу та вчився дихати і не втомлюватись. Так пройшов місяць виходжування і на 35 добу від народження нас виписали!
Вдома ще протягом року був непростий процес відновлювання після стресу, операції, непростий процес реабілітації сина – масажі, ЛФК для того, щоб уникнути серйозних неврологічних проблем. Було важко налагодити відносини в сім’ї, тому як відсутність мене понад 4 місяці відчутно давала про себе знати. Щоденна праця. Ми впоралися!
Я #дякую_лікар_неонатолог та всій команді відділення ВІТРН.
Моя історія материнства почалась 20 років тому. Я стала молодою мамою прекрасної найкрасивішої дівчинки в світі. Я ніколи не жалкувала, що народила рано. Навіть, пишалася цим.
Коли мені було 30, я чекала на 2 дитину. Я дуже хотіла народити ще, вагітність була очікуваною та дуже бажаною. На той момент я відчувала себе найщасливішою. Я знала про вагітність, знала про багато важливих речей, як вправлятися з дитиною, як за нею доглядати тощо. Але я не знала про те, що таке передчасні пологи і що відбувається після народження дитини раніше за встановлений термін…
Наш син народився на 28 тижні вагітності у 2012 р. з вагою 1200г через екстрений кесарів розтин внаслідок відшарування плаценти. Це було важко прийняти, тому як хотілося щось робити, активно допомагати, а йому просто необхідний був час та допомога лікарів. Одну годину на добу дозволяли приходити в реанімацію і це нестерпно боляче було. Наразі в ковід мам не пускають знов у «відкриті реанімації» і я уявляю, що вони відчувають та як страждають…
Наш передчасно народжений син дуже старався, навчився сам дихати, але його стан був не стабільний. За перемогою йшла поразка та відкат назад, потім знов перемога… Так було 39 діб. Син не справився, йому не вистачило сил і він став нашим Янголом, який залишився жити тільки в нашій пам’яті та серці…
Була прірва, відчай, нестерпний біль. Ми хотіли ще дітей з чоловіком. Впоруючись зі страхом ми почали планувати наступну вагітність, як тільки дозволили лікарі. Тривожність постійно тримала нерви в напруженні та ми постійно з цим боролись, вірили в позитивний результат та те, що вийдемо з пологового не з пустими руками. Чоловік був мені за крила, які мене підіймали, коли я падала, за ковток повітря, коли задуха від напруження затьмарювала. Він був поряд і завжди знав, що сказати в підтримку.
Через два роки після втрати у нас народився син. Планова операція в термін та чудові показники в здоров’ї. Щастя, яке переповнювало, не описати словами. Воно було безмежне.
Ще через два роки ми очікували на ще одну дитину. Вагітність була непроста. Ускладнення з передлежанням плаценти і стаціонар з 22 по 35 тиждень без вулиці, прогулянок. Важко. Але ми знали, навіщо ми це робимо. Я виконувала всі рекомендації лікаря, який керував мій стан та вірила. Досвід передчасного народження був та ми розуміли, що кожний тиждень дуже цінний. Ускладнювалося все емоційним станом, адже в стінах, де я знаходилась на збереженні, ми втратили сина. Історія, ніби повторювалась. Нам вдалося зберегти вагітність до 35 тижня.
Третій син в родині народився з вагою 2400г, це, здавалося, була перемога. Але не зовсім. Через декілька годин від народження маленький втомився та перестав дихати, лікарям довелось його підключити до апарату ШВЛ. Коли через добу я змогла піднятись та піти до сина у ВІТН, то побачила його всього в трубках та датчиках. Моє серце стискав біль. Чому знову ця реанімація, ці голки та трубки? Я плакала. Я хотіла його пригорнути, покормити, але він був у важкому стані. Та ж реанімація, ті ж стіни, що і в 2012 році… така ж біль та страх. Мені здавалося, що серце розірветься від болю. Весь час, що я була не в реанімації біля сина, я плакала. Ні, я ридала та вила в подушку від безсилля. А за стелею лежали мами з дітками, яких я чула. Моє ж дитяче ліжечко в палаті було порожнім. Чому його не прибрали?... Чому мам, дітки яких в реанімації, не кладуть в окремих відділеннях, окремих боксах?
Я плакала, зціджувала молоко для синочка та бігла назад в реанімацію – бути поряд. Я говорила, йому як люблю, як ми з татом чекали на нього, як хочемо забрати його додому, що вдома братик та сестричка, які також чекають на нього та скучили за мамою.
Через тиждень сина перевели з апарату ШВЛ на сіпап, ми його охрестили в реанімації. Мене виписали додому. Було важко вийти з пологового без дитини та приїхати додому без малючка. Пологовий не може тримати мам у себе, діти яких в реанімації. Процес виходжування може займати тривали час, іноді місяці. Жінок виписують додому і вони просто кожного дня приїжджають до своїх крихіток на день, а ввечері змушені знов повертатись додому. Протягом дня можна бути поряд зі своєю дитиною і це радувало, на відміну від того, як було раніше – тільки 1 година для відвідування! Хоча і зараз в деяких лікарнях столиці та регіонів не пускають батьків до діток, розриваючи природній зв’язок попри всі рекомендації ВООЗ під час пандемії!
На 9 добу від народження Тихона перевели на 2 етап виходжування, де ми з ним вже разом перебували в палаті! Цей день я досі пам’ятаю! Він був наповнений неймовірними емоціями, я раділа. Було страшно, адже я розуміла, які можуть бути ускладнення у таких діток. Перші 2 доби я не спала, боялася, що може бути апное, а я просплю. Вже через тиждень хронічне недосипання, втома, стрес дали про себе знати. Хотілося просто впасти. Було важко. Син вчився їсти з пляшечки зціджене молоко, набирав вагу та вчився дихати і не втомлюватись. Так пройшов місяць виходжування і на 35 добу від народження нас виписали!
Вдома ще протягом року був непростий процес відновлювання після стресу, операції, непростий процес реабілітації сина – масажі, ЛФК для того, щоб уникнути серйозних неврологічних проблем. Було важко налагодити відносини в сім’ї, тому як відсутність мене понад 4 місяці відчутно давала про себе знати. Щоденна праця. Ми впоралися!
Я #дякую_лікар_неонатолог та всій команді відділення ВІТРН.
Мілана Кравченко
Донька з'явилася на світ передчасно, о 14:07, 20 грудня 2015 року. Народилася глибоко недоношеною дитиною на 27 тижні вагітності, з вагою 920 грамів та 36 см. Вона не закричала, тихесенько запищала, мені її показали, я тільки встигла її поцілувати. Далі — крихітку загорнули в пелюшку та повезли в реанімацію, точно навіть не пам'ятаю, чи одразу в залі її помістили в кювез, чи згодом. Але кювез — це те, що запам'ятається мені на все життя та буде символом “доношення” та “недоношення” одночасно.
З виписки:
Пологи: 1, передчасні, патологічні, в 27 тижнів, шляхом операції кесарів розтин, в тазовому передлежанні, в світлих водах, безводний період 132 години.
Вдруге я її побачила вже в реанімації, в купі трубок, датчиків, підключеною до апарату ШВЛ. Я розгубилася, розплакалась та просто не могла ні слова вимовити від побаченого, вийшла. Потім звикла. Батьків, які вже довго ходять в реанімацію, видно. Перше, що запитують: чи стабільний стан, як він/вона, які ліки потрібно, чи можна затриматися.
Весь місяць, який донька буде без мене в реанімації, та й потім теж, мене накриватиме хвилями болю, відчаю та провини. (В той час батьки ходили в реанімацію лише в певний час, на одну годину, і це було нестерпно).
Пам'ятаю, як вперше мені її дали “кенгурити”, 7 січня. Не можу передати почуття, які виникають в той момент — це вперше дитина потрапляє до серця знову, це нарешті спокій та любов. Я розглядала її обличчя, тонку шкіру, ще не сформовані вушка, її малесенькі риси, ловила кожен порух, дихала разом з нею і була абсолютно щасливою в той момент.
З виписки:
ШВЛ: 20/12 - 2015 — 28/12 - 2015
Biphasic: 29/12 - 2015 — 1/01 - 2016
nCPAP: 2/01- 2016 — 6/01 - 2016
Переведений у від. ІІ етапу 9/01 з відділення ВРІТН.
5 палата. На ІІ етапі в нас вже були інші турботи: апное, киснева палатка, зондове годування щотригодини, зважування зранку, вітаміни на тиждень та листок спостереження. Годин 8 на добу ми “кенгурилися”, так рівень сатурації тримався не менше 94, крихітка не перегрівалася у ліжечку і я була за неї хоч трохи спокійна. Єдине що, спина боліла від тривалого сидіння в одній позиції. Вона набирала вагу, ми чекали 2 кг та виписку.
Щотижня проходив офтальмолог для огляду і нам, на жаль, випав той “квиток”, якого всі бояться, на якому написано — ретинопатія.
З виписки:
Офтальмолог: 3/03 - 2016: Ретинопатія недоношеного III ступеня, стан після лазерокоагуляції 22/02 - 2016.
Пройшла операція, пройшла виписка, пройшло вже майже 5 років з моменту передчасно народження Мілани, багато прожитого і пережитого. Спочатку все було шоком, потім — випробуванням, зараз сприймається, як невід'ємна частина життя.
Кожна 10 дитина народжується передчасно, жодна сім'я не застрахована від передчасного народження, це те, чого не чекаєш і до чого не можеш бути готовим.
За кожним малям, яке народжується передчасно, є унікальна історія, є дуже багато віри батьків у свою дитину, є любов та надія, неймовірна відданість та титанічна праця медичного персоналу. Я щиро та всім серцем #дякую_лікар_неонатолог та всій команді відділення ВІТРН.
З виписки:
Пологи: 1, передчасні, патологічні, в 27 тижнів, шляхом операції кесарів розтин, в тазовому передлежанні, в світлих водах, безводний період 132 години.
Вдруге я її побачила вже в реанімації, в купі трубок, датчиків, підключеною до апарату ШВЛ. Я розгубилася, розплакалась та просто не могла ні слова вимовити від побаченого, вийшла. Потім звикла. Батьків, які вже довго ходять в реанімацію, видно. Перше, що запитують: чи стабільний стан, як він/вона, які ліки потрібно, чи можна затриматися.
Весь місяць, який донька буде без мене в реанімації, та й потім теж, мене накриватиме хвилями болю, відчаю та провини. (В той час батьки ходили в реанімацію лише в певний час, на одну годину, і це було нестерпно).
Пам'ятаю, як вперше мені її дали “кенгурити”, 7 січня. Не можу передати почуття, які виникають в той момент — це вперше дитина потрапляє до серця знову, це нарешті спокій та любов. Я розглядала її обличчя, тонку шкіру, ще не сформовані вушка, її малесенькі риси, ловила кожен порух, дихала разом з нею і була абсолютно щасливою в той момент.
З виписки:
ШВЛ: 20/12 - 2015 — 28/12 - 2015
Biphasic: 29/12 - 2015 — 1/01 - 2016
nCPAP: 2/01- 2016 — 6/01 - 2016
Переведений у від. ІІ етапу 9/01 з відділення ВРІТН.
5 палата. На ІІ етапі в нас вже були інші турботи: апное, киснева палатка, зондове годування щотригодини, зважування зранку, вітаміни на тиждень та листок спостереження. Годин 8 на добу ми “кенгурилися”, так рівень сатурації тримався не менше 94, крихітка не перегрівалася у ліжечку і я була за неї хоч трохи спокійна. Єдине що, спина боліла від тривалого сидіння в одній позиції. Вона набирала вагу, ми чекали 2 кг та виписку.
Щотижня проходив офтальмолог для огляду і нам, на жаль, випав той “квиток”, якого всі бояться, на якому написано — ретинопатія.
З виписки:
Офтальмолог: 3/03 - 2016: Ретинопатія недоношеного III ступеня, стан після лазерокоагуляції 22/02 - 2016.
Пройшла операція, пройшла виписка, пройшло вже майже 5 років з моменту передчасно народження Мілани, багато прожитого і пережитого. Спочатку все було шоком, потім — випробуванням, зараз сприймається, як невід'ємна частина життя.
Кожна 10 дитина народжується передчасно, жодна сім'я не застрахована від передчасного народження, це те, чого не чекаєш і до чого не можеш бути готовим.
За кожним малям, яке народжується передчасно, є унікальна історія, є дуже багато віри батьків у свою дитину, є любов та надія, неймовірна відданість та титанічна праця медичного персоналу. Я щиро та всім серцем #дякую_лікар_неонатолог та всій команді відділення ВІТРН.
Лєра Бондар
Майже 14 років назад, будучи вагітною, я навіть уявити собі не могла, що діти можуть народитися не тоді, коли лікар ставить ПДП, а набагато раніше цього визначеного терміну. І вони не просто маленькі за вагою та зростом, а мають купу проблем з диханням, харчуванням, теплообміном та багато іншого.
Я була зовсім не готова до такого. Так, були проблеми з нирками і тиском, лікар, побачивши мої чергові аналізи, хотіла покласти мене на зберігання у понеділок 16 квітня. Але донька вирішила по-своєму.
З суботи на неділю уночі я вже їхала до 7 пологовогу будинку м.Києва (наразі це Перинатальний центр міста Києва), телефонувала своєму лікареві о 2 годині ночі.
Лєра народилася 15 квітня рівно о 16.00. Вона не заплакала, вона не могла самостійно дихати.
При пологах у залі вже одразу чергувала реанімаційна бригада неонатологів.
Її одразу підключили до апарату ШВЛ. Побачити її я змогла лише на наступний день і лише на півгодини, раніше батьки не могли перебувати вільно у ВІТН.
Я вдячна лікарям, які перші надали їй медичну допомогу. 17 квітня реанімаційна машина перевезла Лєру до ВІТН ОХМАТДИТУ. Весь цей час у пологовому були змішані почуття, бо я не розуміла можливі наслідки, я взагалі нічого не розуміла.
Не було психолога, який би поговорив, не було поради щодо зберігання грудного вигодовування. Було лише нерозуміння майбутнього.
Одним з найважчим була виписки з пологового і повернення додому самою без дитини, і це в той час, коли у пологовому якраз була година виписки і щасливі батьки й родини з дітками їхали додому.
Через 2.5 тижня лікування доньки у ВІТН ОХМАТДИТУ начебто все налагодилося, Лєра почала дихати, їсти, стан стабілізувався. Ще через тиждень з другої спроби нас все ж таки перевели на 2 етап, де ми пробули ще 2 тижня. Весь її час перебування у реанімації, все що було дозволено, це у бідні дні з 13.00 до 14.00 підходити до дверей реанімації, на 5 хвилин потрапляти до завідуючої, отримувати коротку інформацію про стан дитини та купувати необхідні ліки за отриманим списком. У вихідні можна було лише телефонувати.
Я самостійно прийняла рішення щодо зберігання грудного вигодовування на майбутнє, але молочко спочатку виливала і лише згодом лікарі порадили його заморожувати на майбутнє.
Дякую лікарям 2 етапу виходжування у Охматдиті, бо ще протягом року ми їздили до них спостерігати за розвитком та ростом Лєри.
Дякую завідуючій Орловій Тетяні Олександрівні (як же я тоді її боялася, а тепер це смішно згадати). Щиро вдячна завідуючій ВІТН, Король Олені Григорівні, за її настанови при виписці щодо подальшої роботи над дитиною у найближчий рік.
Я була зовсім не готова до такого. Так, були проблеми з нирками і тиском, лікар, побачивши мої чергові аналізи, хотіла покласти мене на зберігання у понеділок 16 квітня. Але донька вирішила по-своєму.
З суботи на неділю уночі я вже їхала до 7 пологовогу будинку м.Києва (наразі це Перинатальний центр міста Києва), телефонувала своєму лікареві о 2 годині ночі.
Лєра народилася 15 квітня рівно о 16.00. Вона не заплакала, вона не могла самостійно дихати.
При пологах у залі вже одразу чергувала реанімаційна бригада неонатологів.
Її одразу підключили до апарату ШВЛ. Побачити її я змогла лише на наступний день і лише на півгодини, раніше батьки не могли перебувати вільно у ВІТН.
Я вдячна лікарям, які перші надали їй медичну допомогу. 17 квітня реанімаційна машина перевезла Лєру до ВІТН ОХМАТДИТУ. Весь цей час у пологовому були змішані почуття, бо я не розуміла можливі наслідки, я взагалі нічого не розуміла.
Не було психолога, який би поговорив, не було поради щодо зберігання грудного вигодовування. Було лише нерозуміння майбутнього.
Одним з найважчим була виписки з пологового і повернення додому самою без дитини, і це в той час, коли у пологовому якраз була година виписки і щасливі батьки й родини з дітками їхали додому.
Через 2.5 тижня лікування доньки у ВІТН ОХМАТДИТУ начебто все налагодилося, Лєра почала дихати, їсти, стан стабілізувався. Ще через тиждень з другої спроби нас все ж таки перевели на 2 етап, де ми пробули ще 2 тижня. Весь її час перебування у реанімації, все що було дозволено, це у бідні дні з 13.00 до 14.00 підходити до дверей реанімації, на 5 хвилин потрапляти до завідуючої, отримувати коротку інформацію про стан дитини та купувати необхідні ліки за отриманим списком. У вихідні можна було лише телефонувати.
Я самостійно прийняла рішення щодо зберігання грудного вигодовування на майбутнє, але молочко спочатку виливала і лише згодом лікарі порадили його заморожувати на майбутнє.
Дякую лікарям 2 етапу виходжування у Охматдиті, бо ще протягом року ми їздили до них спостерігати за розвитком та ростом Лєри.
Дякую завідуючій Орловій Тетяні Олександрівні (як же я тоді її боялася, а тепер це смішно згадати). Щиро вдячна завідуючій ВІТН, Король Олені Григорівні, за її настанови при виписці щодо подальшої роботи над дитиною у найближчий рік.
Діана Балясна
Мамою я стала передчасно, на 6 місяці вагітності. Діанка народилася на 28 тижні. Про те, що діти можуть народитися вагою в 1 кілограм – я не знала. Про це в інформаційному просторі ніколи нічого мені не потрапляло на очі, а моя гінеколог ніколи не згадувала про ризики і можливу загрозу передчасних пологів. Тож, поява дитини для мене супроводжувалася шоком, страхом, розгубленістю, почуттям провини і ще букетом різних почуттів. І материнство почалось геть не так, як я собі малювала в голові.
Замість теплих обіймів – була реанімаційна зала, де в кувезику лежала донечка. За склом, вся у катетерах і трубочках, із постійним мерехтінням кнопок на моніторах і не зрозумілими сигналами від обладнання. На той час відвідувати немовлят у відділенні інтенсивної терапії можна було лише протягом 1 години на день. Тоді батьки могли отримати список необхідних ліків, принести зціджене грудне молоко, та провідували своїх немовлят. Було важко стримувати сльози і опанувати свої почуття.
Мені дуже допомогла знайома перинатальний психолог, яка за буквально 30 хвилин зібрала мене «до купи». Мені стало легше, бо я усвідомила те, що сталось, і відтепер вчилась доглядати за донечкою. В один з таких днів у відділенні інтенсивної терапії лікарка дозволила взяти мені Діанку на груди, шкіра-до-шкіри за методом «Кенгуру». Пам’ятаю, як я ще перепитувала двічі, адже не могла повірити, що це говорять мені: до того дня я лише тримала Діанку за пальчик. Моє серце стукотіло так, що було чутно певно в сусідній палаті. Виникло бажання аби час зупинився назавжди. Донечка лежала на моїх грудях вперше від моменту її народження. І це було незабутньо.
На виходжуванні другого етапу задачі догляду за немовлям були розписані щохвилинно. Мені пощастило бути з сусідкою, з якою дні протікали не так сумно, а родинні свята як День св. Миколая, Новий рік, Різдво у лікарні хоча б мали компанію, з ким розділити чай та печиво «Марія». Разом завжди легше, проговорюючи проблеми і сумніви, підтримуючи одна одну і допомагаючи, коли потрібно. Ми і досі час від часу спілкуємось із Тетяною, з якою лежали в палаті.
Я надзвичайно вдячна усьому персоналу Перинатального центру м. Києва за турботливий догляд. За можливість сьогодні притуляти доню до грудей, гуляти з нею Києвом, бачити як вона росте і розвивається.
Особливо вдячна Валерії Миколаїівні Тишкевич та Валентині Іванівні Бачинській, вони для нас як мами. Вдячна медичним сестричкам Ані, Маргариті, Олі, Вікторії, які вчили як тримати, годувати, доглядати за малечею.
Замість теплих обіймів – була реанімаційна зала, де в кувезику лежала донечка. За склом, вся у катетерах і трубочках, із постійним мерехтінням кнопок на моніторах і не зрозумілими сигналами від обладнання. На той час відвідувати немовлят у відділенні інтенсивної терапії можна було лише протягом 1 години на день. Тоді батьки могли отримати список необхідних ліків, принести зціджене грудне молоко, та провідували своїх немовлят. Було важко стримувати сльози і опанувати свої почуття.
Мені дуже допомогла знайома перинатальний психолог, яка за буквально 30 хвилин зібрала мене «до купи». Мені стало легше, бо я усвідомила те, що сталось, і відтепер вчилась доглядати за донечкою. В один з таких днів у відділенні інтенсивної терапії лікарка дозволила взяти мені Діанку на груди, шкіра-до-шкіри за методом «Кенгуру». Пам’ятаю, як я ще перепитувала двічі, адже не могла повірити, що це говорять мені: до того дня я лише тримала Діанку за пальчик. Моє серце стукотіло так, що було чутно певно в сусідній палаті. Виникло бажання аби час зупинився назавжди. Донечка лежала на моїх грудях вперше від моменту її народження. І це було незабутньо.
На виходжуванні другого етапу задачі догляду за немовлям були розписані щохвилинно. Мені пощастило бути з сусідкою, з якою дні протікали не так сумно, а родинні свята як День св. Миколая, Новий рік, Різдво у лікарні хоча б мали компанію, з ким розділити чай та печиво «Марія». Разом завжди легше, проговорюючи проблеми і сумніви, підтримуючи одна одну і допомагаючи, коли потрібно. Ми і досі час від часу спілкуємось із Тетяною, з якою лежали в палаті.
Я надзвичайно вдячна усьому персоналу Перинатального центру м. Києва за турботливий догляд. За можливість сьогодні притуляти доню до грудей, гуляти з нею Києвом, бачити як вона росте і розвивається.
Особливо вдячна Валерії Миколаїівні Тишкевич та Валентині Іванівні Бачинській, вони для нас як мами. Вдячна медичним сестричкам Ані, Маргариті, Олі, Вікторії, які вчили як тримати, годувати, доглядати за малечею.
The story of Alice
We would like to share with you the video story of Alisa and her mother, for whom the support of the community of our public organization has become extremely important and necessary.The story of Solomia
And this is another video story of early bird Solomia. The video was produced within the project "European Union for the Sustainability of Civil Society in Ukraine", which is being implemented by ISAR Unity with the financial support of the European Union.We are waiting for your success story!
Dear mothers who gave birth prematurely, if you want to share your baby story with us, send it to our email ranniptashky.go@gmail.com and we will share it together with our success stories! And please, don't forget to send a picture of your baby, as we all are eager to see how premature babies grow into beautiful princes and princesses.
© 2024 Association of parents of prematurely born children "Early Birds".