Premature babies success stories

Міка народилася на 26 тижні вагітності з вагою 840 г. 

Це моя друга вагітність, і вона протікала дуже складно для мене, бо в анамнезі був рак щитоподібної, і якби я не хотіла вважати «вагітність - не хворобою» все ж було дуже складно. Попри те, що з 20 тижня в мене виявили ІЦН та були проведені заходи, аби зменшити ризик передчасних пологів, я все ж вірила, що все обійдеться, тому я була морально не готова до передчасних пологів. Почуття описати складно, і довго. Єдине, що я розуміла, що нажаль вже ніхто не може вплинути і ніяк, щоб зберегти саму вагітність.
Перші дні мені допомогли пережити лише віра і молитви, усвідомлення, що моя дитина є і вона жива; і те, що в лікарні мені забезпечили спокій і турботу, і що я сама була в палаті.
В перші дні мені дуже запамʼяталося це дивне відчуття, як спокійно, коли ти знаходишся в реанімації. Це дивно звучить, але я думаю багато батьків мене зрозуміють: коли ти чекаєш часу, коли можна зайти у ВІТН до дитини, чуєш перші новини за ніч, і підходиш до кувезу, і бачиш, що з твоєю малечею на зараз все добре (це відчуття полегшення я не забуду ніколи). Для мене це як з цитати «після темряви настає світанок» в прямому і переносному сенсі.
За цей час я чула багато розповідей про передчасно народжених, мої знайомі ділились історіями, які мене надихали, звісно ми з родиною багато читали про виходжування, ризики, етапи і складнощі, але ми просто «обирали» для себе в своїх головах найкращий сценарій і безмежно вірили.
Для себе ми визначили, що шлях до перемоги прокладається маленькими кроками. Тому у нас був план не однієї великої, а багатьох маленьких перемог: 1 кг, перехід на інший тип дихальної підтримки, перші обійми, самостійне харчування, подальший набір ваги і т.д. Кожен день ми вважали перемогою Міки. Весь шлях нашою підтримкою була віра в диво від Бога та впевненість у діях лікарів, та усвідомлення «моя дитина, хоч і проходить важкий шлях, але ЦЕ ШЛЯХ, А НЕ КІНЕЦЬ; вона жива, вона дихає, вона в надійних руках спеціалістів, в неї вірять, роблять все можливе, а неможливе зробить Бог». Так ми себе налаштовували.
Наша виписка була, можна сказати, печаткою в свідоцтві про перемогу. Це був один з морозних днів важкої зими 2025-2026 у Києві, без опалення і світла, але вже нічого не могло затьмарити радість від нашої перемоги.

Я б хотіла порадити батькам, що зараз проходять цей шлях вірити в СИЛУ ЖИТТЯ.
Лікарі нашого відділення так і казали, що вони роблять все можливе (хоча як на мене вони робили більше ніж можливе), а ми як батьки маємо вірити і надихати дитину боротися за життя. Я це сильно запамʼятала, бо сама вірю в силу слова і в дива.
Хоч мої слова зараз звучать легко і надихаюче, але це лише тому, що всередині себе ми щосекунди хотіли перемогти сумніви та страхи, і це, як і кожним батькам давалося важко. Але головне всередині не здатися.

Тут посилання на рілз розповідь (за озвучку вибачте, вона була зроблена МАМОЮ, в вільні секунди).

Ми безмежно вдячні лікарям та медсестрам. Це не просто найкращі спеціалісти в наших очах, це просто найкращі люди. Вони давали нам сильну впевненість та спокій, коли ми полишали малечу, бо знали, що вона в надійних руках люблячих своє покликання людей. Вони дуже обережні та людяні до тендітних маленьких діточок та до почуттів батьків.

Коли мені видалили жовчний міхур на 28 тижні вагітності, то я ще й уявлення не мала ні про передчасні пологи, ні про подальший процес виходжування. Єдине, що хвилювало тоді, - щоб діти вижили й витримали це все.
На 2-й день після операції почалися перейми. Пологовий будинок при лікарні на Харківському шосе не знали, що робити і як діяти. Тому професор, який мене оперував, прийняв рішення доправити мене до 5 пологового, звідки мене на операцію і направили.
Швидка мчала на всіх парах! А коли мене доставили, то лікарі одразу почали робити все, аби ще хоч трохи протягнути вагітність. Одразу ж вкололи препарат для розкриття легень дітям, поставили песарій. Але... Не дивлячись на моє постійне горизонтальне положення, всі заходи задля збереження, на 31 тижні діти таки попросилися "на волю".
Кесарів розтин. Ірма пискнула після народження, а от Святослав мовчав ((( Їх одразу забрали до реанімації, а мене через мій стан теж відправили на 3 дні в реанімацію. Біля дітей весь той час були лікарі та їх татко. Дяка їм величезна, а особливо завідувачці дитячого відділення реанімації Тетяні Петрівні.
За ті 3 дні, що мене не було, Святослава реанімували двічі. Ірма виявилася більш стійкою. Як для такого терміну вагітності, в них була досить таки велика вага (Ірма 1730 г; Святослав 2010 г). Можливо це їх і врятувало. Потім були походи по стіночці мене в реанімацію, пошук препаратів та датчиків для дітей по всій Україні, зціджування молока для дітей, мої крапельниці (бо моя печінка все ще відходила від наслідків каміння в жовчному й протоці), 2 лактостази...
Зараз все це виглядає наче нічний кошмар.
Через 3 тижні дітей нарешті привезли до мене в палату. Але увечері знов терміново Тетяна Петрівна забрала їх в реанімацію, бо потемніли животики. Що вони там робили - не знаю, пам'ятаю лише свій страх і сором, що я, мабуть, зробила щось не так. Дітей повернули через добу. Звуки датчиків і досі мене лякають...
Ще близько тижня ми були в пологовому, а потім нас нарешті виписали. Я плакала, коли вийшла вперше за 2 місяці на свіже повітря. Вдома гонка продовжилася: діти не могли смоктати груди, важко їли з пляшечки, постійне сціджування за годинником, біганина по лікарям... В мене зносило дах (((
Наслідки всього цього відгукуються нам і досі: була затримки розвитку по всім параметрам, поганий набір ваги; післяпологова депресія... Весь час на зв'язку була Тетяна Петрівна, за це їй готова звести пам'ятник ❤
Ми витримали це все, вижили. Дітям вже майже 9 років. І хоча з мовленням все ще не дуже добре, у Ірми все ще дрібна моторика не налагоджена, але загалом вони в нас Супергерої.
Кожній мамі, яка зараз проходить свій шлях, я би сказала лише одне: вірте в своїх дітей! Розмовляйте з ними, співайте колискові, годуйте, кенгуруйте, називайте по імені - це все їм дає сили боротися.

З самого початку вагітність пішла не так, як була за першим сином. Два рази була кровотеча. На 26-му тижні вагітності почали підтікати води. Дякуючи Богу, чоловік (військовий) був вдома і завіз відразу в пологовий серед ночі. Так ми потрапили в Перинатальний центр №7 м. Києва. Там на збереженні ми пролежали два тижні, після чого лікарі виявили інфекцію і екстрено зробили кесарів розтин. 21.12.2025 року, у 28 тижнів і 6 днів, на світ з'явився наш маленький воїн Олександр з вагою 900 г і зростом 34 см. Сам він не дихав, лікарі відразу повезли в реанімацію і під'єднали до апарату штучного дихання. За весь період перебування в ВІТН ми пережили всі види підтримки дихання: від найпростіших до найжорсткіших. Крововилив в мозок 2-го ступеню, некроз шлунка в перший тиждень життя. Дзвінок з Охматдиту взагалі нас зламав. Але, дякуючи Богу і лікарям, все обійшлося і здоров'я малюка поправилося. І от 8-го березня наш воїн зробив мамі і татові подарунок і задихав сам! Це був той період, коли по факту він повинен був народитись. Ще місяць ми пролежали в сумісній палаті. Канюлі дуже пересушували слизову носика, тому він майже не спав. Дякуючи медсестрам, які допомагали мені з Сашкою, відпускали додому відпочити, я витримала цей нелегкий і виснажливий період. Коли син почав дихати сам і випивати норму молочка, нас нарешті виписали.

Дуже вдячна лікарям і медсестрам Перинатального центру м. Києва, вони справді хороші люди і знають свою справу! Уважні до найменших деталей і завжди готові підтримати і допомогти!

Ми дуже чекали на нашу Євочку, перед цим ми втратили дві вагітності і тому цю вагітність ми дуже хотіли зберегти і зустрітись з нашою донечкою. На 10 тижні вагітності я потрапила у лікарню, де мені сказали, що відбулось відшарування плаценти, утворилась гематома і від цього у мене зʼявилась кровотеча . Через декілька тижнів я знову опинилась на лікарняному ліжку і мені повідомили, що я навряд чи доношу дитину до 25 тижня, а до цього тижня вони не зберігають вагітність. З цього моменту почалась наша боротьба за життя нашої Єви. Ми консультувались з різними лікарями, я весь час лежала і не вставала з ліжка, приймала препарати, щоб зберегти це життя . Час від часу я опинялась на лікарняному ліжку невідкладної допомоги з сильними кровотечами. Під час однієї з них на 33 тижні я була госпіталізована, а рівно в 34 тижні у мене відійшли води, почалась кровотеча і лікарі прийняли рішення викликати пологи, щоб зберегти життя дитини і моє.
Це було складно. Складно усвідомити, що ти один в цій країні (ми проживаємо в Бельгії), що ти не зовсім розумієш усього, що тобі говорять лікарі, що від тебе відразу забирають дитину і ти залишаєшся один. Але з цим приходить усвідомлення, що твоя дитина зʼявилась на світ, вона жива і має шанс. Ти встаєш, йдеш до її кювезу і розумієш, як ти їй потрібна. Як потрібно їй те молоко мами, за яке ти борешся кожні три години, борешся за кожну каплю, як потрібна їй материнська любов і тепло, запах і розуміння, що мама поруч. Майже два тижні ми провели у відділенні неонаталогії, спочатку в інтенсивній, потім в неінтенсивній. Найважчим моментом було, коли нас перевели в неінтенсивне відділення. Це була маленька кімната, без вікон, у віддаленому кінці лікарні, там було місце для мами і я вже змогла бути поруч постійно.
Я змогла самостійно переодягати малишку, брати її на руки, коли мені це схотілось, співати їй, спостерігати за нею і милуватись. Вірити, що скоро все закінчиться. Дякую медсестрам, які знаходяться поруч, які підтримують і допомагають у налаштуванні грудного вигодовування, у відповідях на багато наших питань, та навіть за їхню посмішку, яка теж дуже підтримує. Окреме дякую моїй сестричці старшій, яка народила на два місяця раніше за мене передчасно двійню. І в момент, коли мені було важко, підтримувала і заспокоювала.
Хочу сказати усім жінкам, які проходять цей шлях…. Ви дуже сильні, ви маєте силу там, де здавалось уже немає. Ви маєте жити і радіти заради тих, хто лежить у тому маленькому кювезі і очікує на свою перемогу . Ви їхні крила, їхня душа і жага. Ваше тепло, голос, дотик і присутність - зцілює і запалює життя ❤
Не бійтесь звернутись до того, кому довіряєте, і розказати усе, що вас тривожить, не бійтесь виплакатись тій людині . Це вивільнить трішки вас і надасть сили бути сміливим і радісним біля вашого чуда, яке неодмінно набереться сил і одного чудового дня скаже вам «дякую» своєю прекрасною посмішкою ❤

Наша історія почалася ще задовго до народження Емми.
Після непростого шляху до материнства ми з чоловіком наважилися на ЕКЗ. Підготовку до процедури я проходила в Одесі. До Києва їздила на пункцію, а потім — на перенесення ембріона. Коли я дізналася, що вагітна, здавалося, що найважчий шлях уже позаду. Я дуже берегла цю вагітність і вірила, що все обов'язково буде добре. Але вагітність виявилася непростою. Практично кожен триместр приносив свої випробування. Часто хворіла, була кровотеча, загрози, госпіталізації та збереження вагітності. Постійно доводилося хвилюватися за дитину й дуже хотілося якомога довше зберегти вагітність.
Мене вела моя лікарка-гінеколог, ми постійно були на зв'язку. Я могла звернутися до неї з будь-яким питанням, і протягом усієї вагітності вона допомагала мені проходити всі ці складні моменти.
Але вагітність завершилася раніше, ніж ми планували.
28 квітня 2025 року відійшли води та почалися перейми. Через показання до кесаревого розтину було прийнято рішення проводити операцію. Так на світ з'явилася наша донечка Емма.
Вона народилася передчасно, на терміні 33–34 тижні. Її вага була 1960 грамів, зріст — 46 сантиметрів.
Замість того, щоб одразу забрати донечку на руки й поїхати додому, ми опинилися в реанімації новонароджених.
Це були одні з найстрашніших днів у моєму житті. Я дуже переживала, майже не спала і постійно думала про свою маленьку дівчинку. Кожен день був випробуванням, а кожна хороша новина — маленькою перемогою. За час виходжування Еммі довелося пройти чимало. При виписці серед діагнозів були зазначені недоношеність, внутрішньошлуночковий крововилив I ступеня, перинатальне ураження центральної нервової системи, а також стани, пов'язані з передчасним народженням та адаптацією новонародженої дитини. За кожним із цих медичних записів для мене стояли не просто слова. За ними були безсонні ночі, страх, очікування результатів, постійні запитання до лікарів і найбільше бажання — щоб моя дитина впоралася.
У цей період величезну підтримку я отримала від лікарів і медсестер.
Головна у реанімації дуже допомагала нам, підтримувала і пояснювала те, що відбувається.
Моя лікарка-гінеколог також залишалася зі мною на зв'язку й після пологів та була поруч до самої виписки. Вона допомагала вирішувати різні питання, телефонувала, коли Еммі брали аналізи, допомагала із лабораторіями та підтримувала мене протягом усього цього періоду.
А медсестри — це окрема історія. Вони були просто неймовірні. Допомагали, пояснювали, відповідали на мої запитання, підтримували мене, коли я вже не знала, що робити. Якби не вони, я навіть не знаю, як би ми все це пройшли.
Я дуже хотіла годувати Емму грудним молоком. Постійно зціджувалася, намагалася підтримувати лактацію, хоча майже не спала, перебувала у сильному стресі та мала обмеження в харчуванні. Я дуже старалася, але через недосип, переживання та виснаження молока ставало дедалі менше. Ближче до виписки воно практично зникло.
Я дуже переживала і через це. Здавалося, що я повинна впоратися з усім. Але згодом зрозуміла: головне — бути поруч зі своєю дитиною і робити для неї все, що можеш.
Ми провели в лікарні близько трьох тижнів.
Три тижні страху, очікування, сліз, безсонних ночей і маленьких перемог.
І нарешті настав день, про який я мріяла від самого народження Емми — день виписки.
Емма поїхала додому. На момент виписки її вага була вже 2530 грамів.
Для когось це просто цифри в медичній картці. Для мене — величезний шлях. Від 1960 грамів до 2530. Від реанімації — до дому.
Якщо зараз поруч із кувезом знаходиться мама, яка боїться, плаче і не знає, що буде завтра, я хочу сказати їй одне:
Не здавайтеся.
Вірте у свою дитину. Вірте в себе. Навіть якщо зараз страшно і здається, що сил більше немає — просто робіть наступний крок.
Головне — вірити в себе, вірити у свою дитину і йти тільки вперед.
У наших дітей, крім нас, нікого немає. Тому нам просто ніколи довго киснути.

Тадейчик народився на 28 тижні вагітності з вагою 1160 г.

Я до останнього моменту не думала, що синок народиться передчасно. У лікарню я потрапила на 22 тижні. Мій чоловік військовий попав під обстріл. Сильний стрес спровокував кровотечу. Невідомість лякала, але я вірила, що все буде добре. Перші дні були дуже тяжкими як для мене так і для малюка. Звуки ШВЛ як дзвінок постійно лунали у голові. Молитва - це велика сила, я весь час молилася, щоб все було добре. Та й підтримка психолога Юлії Александрової була велика. У лікарні була дуже хороша жінка-санітарка і вона сказала "Все буде добре", ці слова мені запам'яталися дуже. Попри тяжкі діагнози найбільшим чудом це був момент, коли синок задихав. Це було 10 червня, якраз було свято Трійці, дуже запам'яталося. День виписки був чудовим - нашого татка відпустили з війни, приїхало багато родичів, ми дуже чекали цей день. Мамі, яка проходить цей етап, хочеться побажати терпіння і віри у свою дитину. Для Бога нема нічого неможливого. Молитва - це віра і надія для мами. У перші дні я б хотіла знати про більше діагнозів, потім легше справлятися.

Найбільша моя подяка - працівникам реанімації: завідувачці Ользі Садовій і її колективу. Ці люди дійсно на своєму місці.

Я завжди мріяла стати мамою. Мені здавалося, що це буде найщасливіший період у моєму житті. Але я навіть не уявляла, скільки болю, страху і сліз нам доведеться пережити, перш ніж я зможу обійняти свою донечку.

До цієї вагітності ми пережили кілька втрат. Найстрашнішою стала втрата двійні на 16–17 тижні вагітності. Це був момент, коли світ ніби зупинився. Здавалося, що разом із ними я втратила частину себе. Після цього залишився лише страх. Страх знову повірити. Страх знову радіти. Страх знову втратити.

Коли я дізналася, що вагітна, я не стрибала від щастя. Я плакала. Не тому, що не хотіла цієї дитини. А тому, що дуже боялася. Боялася пережити ще одну втрату.

Моя вагітність проходила під постійним контролем лікарів. Через істміко-цервікальну недостатність мені наклали шов на шийку матки, пізніше встановили песарій. Було багато ліків, уколів, аналізів, УЗД і постійного очікування. Я рахувала не місяці, а тижні. Кожен новий тиждень здавався маленькою перемогою.

Я дуже хотіла доносити донечку хоча б до того терміну, коли її легені будуть достатньо зрілими. Щодня просила її: «Ще трохи… Побудь зі мною ще трохи».

Але на 31 тижні і 4 дні все змінилося.

Моя донечка народилася передчасно. Вона важила лише 1750 грамів, 45 см.

Після кесаревого розтину мені навіть не дали часу усвідомити, що сталося. Моє маленьке диво одразу забрали до реанімації новонароджених.

Це були найдовші три дні в моєму житті.

Вона дихала самостійно, але в першу добу їй допомагав апарат СРАР, щоб підтримати незрілі легені. Для когось це може бути звичайна медична процедура, але для мами кожен апарат поруч із її дитиною здається чимось страшним. Хотілося лише одного — щоб вона дихала, щоб була поруч, щоб жила.

Я пам’ятаю, як вперше побачила її. Таку маленьку, крихітну. Зовсім не такою я уявляла нашу першу зустріч. Я мріяла притиснути її до грудей, а натомість дивилася крізь сльози на донечку, яка вже з перших хвилин свого життя змушена була боротися.

На щастя, вона виявилася справжньою бійчинею.

Через три дні її перевели з реанімації. Попереду був ще довгий шлях. Вона вчилася їсти, набирати вагу, ставати сильнішою. Ми чекали того дня, коли лікарі скажуть, що можемо їхати додому.

І цей день настав.

Нас виписали майже через місяць з вагою 2115 г. Це був найщасливіший день. Нарешті ми стали справжньою сім’єю вдома.

Попри те, що вона народилася майже на два місяці раніше, вона щодня дивує нас.

Лікарі говорять, що за розвитком вона навіть випереджає свій скоригований вік, тобто той, який рахують від передбачуваної дати пологів.

Вона вже впевнено тримає голівку, перевертається на животик, активно цікавиться всім навколо, тягнеться до іграшок, уважно стежить за людьми, посміхається, сміється, «розмовляє» своїми дитячими звуками й дуже любить спілкування. Щодня вона вчиться чомусь новому й доводить, що передчасне народження не визначає майбутнє дитини.

Коли я дивлюся на неї сьогодні, мені важко повірити, що колись вона поміщалася на моїх долонях.

Вона навчила мене цінувати кожен день, не втрачати надії навіть тоді, коли дуже страшно, і вірити в маленькі дива.

Наша історія — це не історія про передчасні пологи.

Це історія про маленьку дівчинку, яка від самого народження показала, що вона сильніша за всі труднощі.

Марк народився на 27 тижні вагітності з вагою 990 г.

Коли передчасно народився син, я зовсім не злякалася, я переживала, щоб дитина вижила, і звісно відчувала провину, що не змогла доносити в термін. Але не все залежить від мами, саме головне вірити у дитину і сподіватися на краще, треба розуміти що дитинці важче ніж дорослим, потрібно бути сильним, не опускати руки, адже малятко все відчуває!
Мене дуже підтримували і допомагали рідні люди, але сама велика мотивація триматися це звісно синочок!
Запамʼяталось, як завідувачка відділення реанімації сказала, що плакати не можна біля кювеза, бо син все відчуває. Так я намагалась тримати сльози в собі і завжди розмовляла з Марком і називала його бійцем, бо він боровся за життя. Виписка наша припала на 17 листопада, а це ж міжнародний день передчасно народженних пташенят, ми дуже були щасливі. Хочу передати всім мамам ранніх пташок, що ви дуже сильні і впораєтесь, потім будете ще пишатися собою і дитиною! Час летить дуже швидко! Мені вже не віриться, що ми все пережили, що син був таким крихітним!

Велика подяка реанімації, завідуючій відділенням і медсестрам, вони наш перший дім і перші друзі сина, вони зробили все можливе. Завжди будемо памʼятати з теплом у серці!

Alisa was born at 28 weeks of pregnancy, weighing 1,260 grams.

The first month was incredibly tough. Intensive care, oxygen masks, neonatal pneumonia, jaundice, countless injections and IV drips — and as a result, fragile veins.

But this little girl has an enormous strength and will to live, to grow, and to be a healthy, happy baby. So now we are already four months old, and her weight today is almost 6 kilograms. Alisa is no different from any other baby, even though there are still some echoes of her premature birth. The only thing that sets her apart from other infants is a small scar on the bridge of her nose from the oxygen mask.

The baby definitely needed specialized neonatal care. Throughout that time, there was a constant struggle with finding tiny cannulas and skin-friendly adhesive patches that wouldn't tear her delicate skin. They are hard to find and expensive — and not every family can afford them.

When we were finally allowed to dress her, the question arose: where do you even find such tiny clothes? That's where you came to the rescue — and your cherry pit warming pillow saved us from tummy pains more than once.

As for me, all I really needed was more positive stories and videos from other moms who had walked this path before us — and proper nutrition , because hospital food doesn't nourish a mother nearly enough to produce the precious breast milk that premature babies need so much! At one point, I was advised to follow a strict diet because they suspected my diet was causing the baby's bloating — that turned out to be a mistake. I lost my strength, my milk supply dropped, and the baby became fussy. It's not always necessary, and doctors aren't always right — listen to their advice, but also watch your baby closely. Because no one feels their child the way a mother does. If you notice any changes in behavior or appearance — GO TO THE DOCTORS AND MEDICAL STAFF AND SPEAK UP. Don't be shy, don't be afraid. Because for healthcare workers, it's just another patient — but for you, it's your whole life. At the same time, be grateful to the doctors for their work — they work exhausting hours for very little pay, and that's important to remember.

I had never encountered situations like ours before. It was only when predictions of premature birth started showing up on my social media that I came across videos by Dr. Turine about preemies. Thanks to her, I believed in a positive outcome and that our little ones are so much stronger than we think 

Our story taught me the following:

• If you get sick during pregnancy — get treatment, don't push through work, rest.
• Don't scrub floors on your knees starting from the end of the second trimester.
• Trust your doctors, but verify — get a second opinion, monitor the areas where cannulas are placed, and if you see swelling, ask them to move it to another spot.

Carefully examine every part of your baby's body — you might notice something the doctors missed. Ask about your baby's condition yourself, ask about test results, write down and photograph every piece of information about your child that you have access to. Keep a journal, at least for the first few weeks — track your baby's weight, all diagnoses, and all medications used for treatment. It matters. Don't be afraid to ask for explanations, or to ask them to repeat or write down the name of a diagnosis or medication.

Your little one is going to be just fine! Don't read or listen to sad stories — that's not about you, and it's not about your baby. Believe and care, talk to your baby and tell them that you've been waiting for them so much — and that their place in your life is already ready and waiting. 

Народилися ми на 33-му тижні з вагою 1800 г і зростом 43 см. Води відійшли просто під час аналізу крові в жіночій консультації. Я їхала з лікарні в лікарню, а речі за мною довозили рідні. Пологи були дуже швидкі: о 8:00 відійшли води, а вже о 15:15 народилася й заплакала наша донечка.

Далі було 21 день у відділенні інтенсивної та постінтенсивної терапії. Переважно через проблеми зі шлунком, хоча дихала донечка досить швидко сама. Ми боролися з тим, щоб шлунок почав засвоювати молоко та суміш.

Зараз ми повзаємо, встаємо біля опори, нещодавно виповнилося 11 місяців. Ще маємо невеликі зміни в мозку, але сподіваюся, що вони минуть — працюємо над цим. У мене діагностовано ІЦН, тож у майбутньому є підвищений ризик передчасних пологів. Вагітність починаючи з 30-го тижня була суцільним екшеном з лікарнями. У донечки за результатами УЗД теж ставили багато діагнозів, але, дякувати Богові, маля генетично здорове.

Виписалися ми з вагою 2150 г. Бажаю всім віри та любові до своїх діток.

Наша крихітка Азалія народилась на 36-му тижні вагітності з вагою 1600 грамів і 44 см зросту. Під час вагітності ставили ЗВУР, тому дівчинка народилась маловаговою для свого гестаційного віку.

Після народження ми провели 6 днів у відділенні інтенсивної терапії новонароджених, після чого нас перевели до неонатального відділення, де ми пробули майже три тижні.

Було багато діагнозів, з якими часто стикаються мами поспішайок і які дуже лякають: РДС, ПУ ЦНС, гіпоксично-ішемічна енцефалопатія, набряк головного мозку.

Пам’ятаю, як страшно було чути слово «реанімація». Але з часом зрозуміла, що це місце, де для наших крихіток створені всі умови, де є постійний нагляд і надзвичайна увага до кожної дитини. Лікарі відповідали на всі запитання і підтримували нас.

У неонатології з’явилися нові завдання: годування через зонд, навчання їсти з пляшечки, набір ваги. Дивлячись на свою донечку, розумієш, яка вона сильна. Головне — вірити в своїх крихіток. Те, що для інших є буденністю, для наших діток — велика боротьба: за перший подих, за самостійне харчування, за перші маленькі досягнення — підняти голівку на животику.

Сьогодні цій маленькій красуні 8 місяців і 19 днів. Вона вже багато вміє. Попереду ще багато цілей і завдань, але з Божою допомогою ми все зможемо.

Єгор народився на 30–31 тижні шляхом екстреного кесаревого розтину з вагою 1070 г і 38 см зросту. Це наша перша дитина, я до такого не була готова зовсім.

У першу добу він втратив 100 г, тому набір ваги почався з 970 г. Дихав відразу сам, був на канюлях. Через 10 днів його переселили з кювезу в ліжечко. Трохи менше ніж за місяць канюлі повністю зняли. Він мав два курси антибіотиків із парентеральним харчуванням. У реанімації ми провели 52 дні.

У відділенні не було тієї мотивуючої стіни з фото поспішайок «до і після», яка підтримує багатьох батьків. Триматися мені допомагало лише одне: у моєї колеги 12 років тому народилася двійня хлопчиків теж на 7-му місяці, і один із них важив кілограм. Я бачила їх — абсолютно здорові парубки. За цю думку і трималася моя надія.

Попереду нас чекає ще довгий шлях, але я вже бачу і вірю, що все буде добре!

Моя історія виходжування моїх "райських пташечок" почнеться з того, що це наші найбільш довгоочікувані, кохані і найкрасивіші у світі дітки.

Коли аналіз на ФГЧ показав "космічну" цифру - я зрозуміла - я стану мамою двійнят! Усю вагітність я літала наче на крилах, моєму щастю не було меж! Про який токсикоз, акромегалію могла йти мова? Всіх цих "бонусів вагітності" у мене не було!

А потім на 12 тижні почав підніматися різко тиск - 173, 185 - це те, що показав апарат ХОЛТЕРа! Мене терміново відправляють до професора-кардіолога, вона призначає мені дуже дієві препарати - тиск падає до нормальних показників.

Далі мої "пригоди" продовжуються - на 16 тижні - кровомазання... я потрапляю в гінекологію на збереження... Бог мене любить - з чергування змінявся лікар - саме він мене, зважаючи на мій "гострий стан" вирішив поперед всіх прийняти. Прозвучала фраза - "Ви можете відмовитись від огляду, але мені треба знати чи є там, що "спасати", строк маленький - ризик того, що почався "родовий процес - високий!" Ті декілька хвилин в оглядовій здалися мені вічністю - "Все добре - можна "спасати" - "Ви будете бабусею!" - так сказав моїй мамі Олександр Михайлович. Взагалі, забігаючи наперед - мені, вагітній двома янголятами, потрапляли на моєму шляху лише хороші люди.

На 28 тижні я потрапляю в ЦМД, з тим самим діагнозом - мені колять "на всяк випадок" курс "кортикостероїдів", з профілактичною метою передчасних пологів і для того, щоб "розкрились легені" моїх малят. Через 2 тижня я прихожу в консультацію за декретом - акушерка міряє тиск - 150/110, у мене почали набрякати ноги - призначили аналіз сечі на білок. На наступний день дзвонять - виявили білок, треба перездати аналіз - через день він збільшується в 2 раза, тиск підвищується до 170/130. Гінеколог намагається викликати швидку,але "зась" - тривога, десь-якийсь є 1 "черговий" оператор, але в трубці кажуть - він "зайнятий"!!! На майбутне - так не має бути - "швидка" не має відсиджуватися "по підвалам", а люди - помирати! Це - екстренна служба, а не група в дитячому садку, яку ведуть на час тривоги в укриття!!! Допоки по всім "існуючим" і "не існуючим" телефонам моя лікар, дякуючи Богу? додзвонилась - пройшов ще певний час! Швидка приїхала миттєво, певно були десь поряд. В бригаді - молодий, худенький хлопчик-фельдшер і така ж молода лікар! Для чогось вони почали мене розпитувати, як ми хочемо назвати, яка стать у малят. Я розумію - вони злякались, тяжка прееклампсія - страшний діагноз, з витікаючими наслідками у вигляді клонічних судом і миттєвої смерті вагітної жінки. Дякуючи їх злагодженій роботі і грамотно наданій мені першій допомозі - мені знизили тиск, допоки доїджали до Перинатального центру на 20 стовбчиків - зі 180 до 160! Якщо вони читають - ДЯКУЮ вам щиро, мої янголи? на швидкій! Під час тривоги мають везти до найближчого мед. закладу, але збивання такого високого тиску зайняло майже годину - "тривогу" зняли і ми поїхали у мій улюблений ЦМД. Як же вони були мене "раді" бачити наприкінці робочого дня з тиском 196/130, жахливими набряками всього тіла (мене роздуло наче шар) і високим білком сечі. Мене зразу "підняли" в реанімацію - дифузор з ліками, від стійкого тиску, виклик УЗІстки, лаборанта - усе це мені було зроблено. Допоки я була в напів свідомому стані мені підсунули папірець на підпис - "згодна на екстрений КР, з наслідками ознайомлена!" Рука не тримала ручку, але я підвилась і підписала. Усю ніч мені намагалися збити тиск - марно. Я молила ще затримати моїх крихіток у моємо животику хоч на 2 тижні - я знала про "дистрес синдром недоношених" - мені цього було достатньо.... Певно ще тоді не усвідомлювала - це "кінець" моєї вагітності!!!

На наступний день у моїй тісненькій палаті реанімації "директор" закладу зібрав консіліум певно з 20 чоловік - зав. відділеннями - гінекології, реанімації, анастезіології, дитячої реанімації, начмед... усі "світила медицини" вирішували, що зі мною робити - адже я страшенний алергетик - спінальний наркоз - ризик - анафілактичного шоку, двійня, строк 30 тижнів, тиск 196/130, страшні набряки усього тіла, білок сечі, який з тим, що був за день до цього збільшився у 100 разів! А головне - з вечора у мене припинилась відходити сеча - відмовились працювати нирки. Батькам сказали прямо - "Обіцяти нічого не можемо, стан тяжкий, може померти вона з малятами, може вона чи малята - НАДІЙТЕСЯ НА БОГА!" Оце такий висновок "вирок" моїй сім'ї! А ще запитали заодно - чи згодні батькі купляти дорогі ліки за свій кошт (НЦЗУ їх не покриває) - від тиску, кровозамінники, те, що коштує не одну тисячу гривень. А що їм залишалося відповісти - "Звичайно згодні!" Певно, щоб шкуру заради нас у той момент треба було зняти - зняли би не замислюючись і її?! Потім запланували операцію на 12:00 - батьків відіслали у Медтехніку за післяопераційним бандажем і компресіоними панчохами. Об 11:00 я дзвоню мамі - "Мама, меня везут в операционную, сказали времени терять больше нельзя!" Я не знаю, якщо існують Ангели на Землі, то це - наші батькі! Вони на своїх крильцях з іншого кінця міста привезли мені все, що потрібно і компресійні панчохи "торжественно" внесли мені в операційну. Усіх подробиць описувати не буду - скажу тільки одне - робили КР за новітньою методикою, коли виймають плоди в амніотичній оболонці. Запищав, як те маленьке котенятко лише мій хлопчик-Андрюшка, Аріночка - "мовчала"! У мене градом лилися сльози - дітей мені не показали - їх заінтубували і завезли в ВІТН.

А далі була моя тижнева реанімація, коли навіть не дозволяли сходити у туалет за стінкою - потім прочитала - при такому діагнозі високий ризик геморагічного інсульту на протязі 10 днів. На наступний день я вмовила завезти на інвалідному візку мене до малят! Те, що я побачила - був суцільний жах - 2 маленьких червоненьких жабенятка лежать напівживі, без усякого руху у кувезиках - у мене з очей полились сльози градом?! Усе... протягом тижня мене туди більше не пустили - тиск підскочив ще вище від побаченого там жаху. А потім прийшов неанатолог, дав мені папірець - "...згідна, згідна...підпис...підпис..." і він зник - наче спустився десь зі свого 4 поверху і таким же чином туди і злетів. Пройшов день, два... груди набрякли... температура під 39... розцідитися не можу - вставати не дозволяють - в мені 2 венозних і 1 поперековий катетер стоїть. Я в повному розпачі - чому з дитячої реанімації до мене ніхто не приходить, що з моїми малесенькими?! Відповіді - 0!!! А через мене - несуть діток після кесарево мамам - вони гугукають, ті - розмовляють з ними. А я лежу, наче спустошений мішечок, в який вже нічого не покладуть і молю Матір Божу і Ісуса Христа - "Спасіть моїх малят, якщо не можна мене, хоча б їх, благаю!!!!" Мої душевні крики - чули лише на небесах. У той момент стали важливі слова чоловіка - "Мы заберем их любыми и будем любить любыми, какими бы они не были!" Це те, що було мені важливо у той момент - мої кохані пташенята, мої Ангели на цій грішній Землі!

А далі була нескінченна череда днів зі словами - "Стабільно тяжкі, стабільно тяжкі..." Неспання, відпочинок лише по 20 хвилин (щоб сцідитись потрібна була година) - носіння молочка кожні 3 години, при тому, що після КС, з нестабільним тиском і в післяопераційному бандажі я була вимушена 1,5 тижня ходити на 4 поверх пішки (не працював ліфт)?. Були моменти, коли з 3-х раз на день могли пустити до маляток лише раз (генеральне прибирання, поступила тяжка дитина). Тоді хотілось просто вибити ті скляні двері, щоб побачити своїх малесеньких пупсиків! Саме там я взнала значення таких страшних слів, як "сіпап", "інтубація", "дифузор". В голові постійно було "піп...піп...піп..." - так працювали апарати для підтримки їх життя. Іноді мені здавалось, що ці "піп...піп...піп" рахують ті нервові клітини, що у мене ще залишились... Памперси?, вологи серветки, ліки? - це те, що неслося туди щодня на противагу з молоком в іншій руці!

Далі моїх малят за 5 днів до виписки (провели там без 3 днів місяць) перевели у відкриту двійну люльку під лампу☀️! Боже, яке це було щастя і радість для мене! А потім був процесс виходжування в відділенні недоношених - довгий і кропіткий - сидіння на протязі в коридорі під час тривоги по 5-6 годин, самостійне годування через зонд, непрофесійне ставлення до своїх обов'язків медсестри і лікаря, яке мені майже не коштувало життя моєї донечки! І ще багато всього - привчання до пляшечки... У мого синочка тоді і виявили пахово-мошоночну грижу. Чи "накричав" він її у реанімації, чи вона була вроджена по причині недоношенності - для мене це питання і досі залишається загадкою!

Через 2 місяці ми вже були вдома! Божечки, яка це вже радість була! Дім...милий дім... Мама приклала мені до грудей по черзі діток і вони почали смоктати - це при тому, що був винесений лікарем вердикт - "Занадто довго були на зонді для годування і на пляшечці - грудь не візьмуть!" Мої маленькі "трудівники" - пихтіли, покривалися потиком, але тяга до життя була сильниша за обставини!

Зараз моєму королю і королеві (не дарма ж назвали - "королівською двійнею") 7,5 місяців! Ми зростаємо, гугукаємо, сидимо, стараємося стати на ніжки і не відрізняємося від тих, хто "досидів" ще 2 місяця. Мої кохані дітки, люблю вас більше за своє життя!

Дякую Бардаш Лесі Юрівні, Машевському, Іщуку Станіславу Івановичу, Кулику, Дудніку (вибачте, не у всіх запам'ятала ім'я і по-батькові), Шовкопляс Наталі Анатоліївні, її медсестричкам з відділення, професору Осовській, Лесик Валентині, Констянтину Івановичу, за те, що прооперував мого синочка... Вибачте, можливо не усіх згадала, але усім вдячна за врятоване моє життя і життя моїх двійняток!!! Вірте завжди і надійтеся на Бога, лише він допоможе дати вам сил і віри в те, що все буде добре! А ще дуже важлива підтримка сім'ї - це ті люди, що завжди з тобою поряд - незважаючи ні на що! А ще наші батькі - наші Янголи-Охоронці на цьому світі!!! Їх безмежна любов витяне наче трактор? з будь-якої "життевої грязюки"!!! Всім миру і душевного спокою!!!

Коли народився Святослав, я написала маленьке оповідання про нього:

Эта история про рыбку, которая очень хотела быть птичкой

Жила была одна рыбка, которая плавала плавала себе в море и в один момент ей очень захотелось стать птичкой и летать высоко высоко.

Рыбка была настолько настойчивой, что никто и ничто не могло её остановить... Но рыбка не знала, что для того чтоб летать необходимо иметь крепкие и надёжные крылья. И когда рыбка покинула своё водное царство и рванула ввысь, она начала стремительно падать. Но это увидели стражи неба и подхватили, теперь уже птичку. Они понесли её на своих огромных белых крыльях в надёжное гнездышко. Птичка всё поняла и осталась в гнездышке набираться сил, мужества и мудрости.

Сколько ещё птичка будет крепнуть знает только небесный Царь, но и небесные стражи, и сама птичка точно знают, что наступит тот день когда маленький птенец станет сильным, смелым, рассудительным и благородным СОКОЛОМ... крылья его будут сильны и крепки, его ждут великие победы и рано или поздно он осилит любую высоту.

Святослав народився 03 лютого 2019 року на 28 тижні вагітності з масою 1410 г. через істміко-цервікальну недостатність.

Так склалося, що в мене це вже друга дитина народжена передчасно, тому я вже чудово розуміла, що відбувається і що буде відбуватися. В один момент я просто "перестала жити" емоційно. Я не дозволяла собі панікувати, переживати, плакати... повна відсутність емоцій, холоднокровність, молитва та виконання настанов лікарів - це допомогло пережити нелегкий період нашого життя.

Я та чоловік огортали свого пташеня турботою, співали колискові та тримали на собі (метод "Кенгуру") у реанімації.

Мені закарбувалося у пам'яті, як нам постійно повторювали:" Мама должна быть счастливой и красивой" Тим самим стимулювали батьків не побиватися, а піти розвіятися - випити кави, пофарбувати волосся, тощо.

Було різне, було важко та й досі не завжди все просто, але все одно життя чудова річ, як не крути. Дітки підростають, з кожним днем вони стають все цікавіші та цікавіші і поступово забувається весь той жах, який довелося пережити. Святослав тепер не просто пташеня, він справжній СОКІЛ!

Бути добру!