Я пишу цю історію 5 років та 11 днів по тому як це сталося. Із року в рік я проживала ці дні до народження нашої донечки і після. Кожен день пам'ятається і здається що то було не з нами.
Наша дівчинка народилася 29 лютого 2016 року вагою 1010г, зростом 31см, 1-2 по апгар, самостійно не дихала. Народилася на 31,5 тижні, але через відсутність нормального кровообігу вона в мені не розвивалася так як мала б, був ЗВУР 2-3 ступеня. Причиною передчасних пологів стала прееклампсія.
Почну з того, що ми з чоловіком обидва здорові, спортивні і здавалося що вагістність має пройти ідеально, як в книжках та моїх мріях. Ми завчасно готувалися до вагітності, пройшли обстеження, все було чудово. Завагітніли швидко. Вагітність проходила нормально, але тепер я знаю наскільки підступна прееклампсія. Тепер я знаю, що набряки у вагітних це не нормально (навкруги занадто багато байок про те, що всі вагітні набрякають і це норма). Ніхто з лікарів не помітив не ладне, а для мене це була перша вагітність. Також почувала я себе добре, до моменту поки не сходили ми на узд на 31 тижні вагітності і там виявили кисневе голодування у дитини.
Мене госпіталізували в четвер, капали, набряки з кожним днем ставали сильніші. Тиск не падав, я була під дуже пристальним контролем. У мене в легенях з'явилася вода. В суботу мене перевели в реанімацію. А в понеділок 29 лютого зробили кесарів розтин.
Перед кесаревим розтином роблять клізму. І як би дивно не було б про це розповідати, але коли мене повели в туалет перед операцією, я в цій страшній кімнатці, де вагітній зовсім не поміститися, бо коліна впираються в двері, і живіт же ж є як ні як з малям в середині - я сиділа і насолоджувалась останніми митями доки все ще так, як було раніше, я знала що як тільки я вийду, то все закрутиться і я зовсім не знаю, що там в тому майбутньому. Тому я побула там трохи більше, уявляючи що все добре і що я не тут.
Дуже добре пам'ятаю, що через набряки мені не могли дуже довго вколоти анестезію, через що я втрачала свідомість і потім пробували знову. Нарешті анестезію зробили. Я намагалася з усіх сил з кимось про щось говорити, мені було дуже страшно. Я ніби поміщала себе в іншу реальність. Коли донечку дістали, мені вкололи заспокійливе. Потім мене повезли назад до реанімації. В коридорі біля ліфта був мій чоловік, який дивився на мене з очима зі слізьми, а я казала щоб він не плакав, бо все буде добре. Намагалася бути сильною, чи то ліки діяли.
В той день мою маму пустили до реанімації і вона перша побачила нашу донечку. Я постійно намагалася її розпитувати як же вона виглядає, бо я не розуміла як може виглядати кілограмове дитятко. Я повторювала одні і ті самі питання, постійно. Величезне спасибі моїй мамі, бо вона була дуже терпляча до мене і моїх постійних однотипних питань, повторюючи одне і те саме знову і знову із дня у день.
На третій день мене перевели в палату. В той самий день мені дозволили побачити донечку та охрестити її. Я ще не могла самостійно пройти таку відстань, тому мене повіз мій чоловік на кріслі. Крісло не може проїхати в реанімацію, тому прийшлося встати. Я так сильно тримала за руку свого чоловіка, ніби вміщуючи в наших руках весь свій страх. Бо я не знала що я побачу, яка вона буде. Але підійшовши нарешті до кювезу я побачила маленьку людинку у якої великий палець на нозі був ідентичним такому як у мого чоловіка. Це була наша донечка.
В реанімацію пускали 1 раз на день на 20-30-50 хв, все залежало від загруженості персоналу. Коли я приходила, я співала доні колискову. Ту яку співала їй коли вона була у мене в животику. Ця колискова з нами вже більше 5 років, і досі доня іноді просить мене її заспівати.
Кожен день я чула що стан дитини стабільно тяжкий. Ми раділи кожному набраному граму та переживали коли вага зменшувалася. Через 7 днів мене виписали, а вона залишилася там. Я дуже сильно плакала коли машина з парковки рушила додому. Я бачила ті вікна на 8 поверсі де залишилася вона, а я їхала.
Так із дня у день я їздила до неї, співала, розповідала хто її чекає, що ми будемо робити разом, молилася і завжди казала їй «ти сильна». В реанімації хочеш не хочеш, але дивишся на інших. Дітки хто не дихав самостийно зходили з ШВЛ, а наша доня все була на штучному диханні. І мені здавалися ті дні вічністю, вона була на ШВЛ 11 днів. Потім сіпап, канюлі та маска. Через 1 місяць та 7 днів нас переводять до охматдит на 2й етап виходжування, де ми вже будемо разом. Досі пам'ятаю переїзд, коли твоя дитина вже дихає сама, але після швидкої вона знову може попасти під ШВЛ, бо це сильний стрес для такого малятка. Ми їхали за швидкою, це дуже дивний досвід..
7 го квітня доню прийняли в охматдит, мене прийняли на наступний день. В той день мій чоловік перший раз тримав на руках свою донечку, бо ми йшли на обстеження по відділенням. Навіть є фотографія де він тримає цілий величезний комок з пледів, в якому крихітна вона.
8 го квітня був огляд офтальмолога і нам сказали що в доні задньоагресивна ретинопатія. Коли я спитала лікаря чи це найнебезпечніша стадія, вона пом'якшено відповіла - найнеприємніша. Але я знала, що означає цей діагноз, знала що він може принести повну сліпоту. Лікар назначила час та день операції, її треба було проводити терміново з таким діагнозом. Перед операцією зі мною говорила анестезіолог і розповідала можливі побічні ефекти, там же була і смерть. Я сиділа на кушетці качаючи в руках весь мій світ і думала, що гірше - не бачити чи померти. Я підписала згоду і віддала свій комочок лікарю. Їй було 1 місяць та 11 днів, вага 1700 грамів. На щастя доня самостійно дихала всю операцію і після її віддали мені прямо в руки. Це велике щастя, оскільки повний наркоз міг вплинути на її стан.
Почалися дні в охматдиті. Кожні три години цілодобово починалося все по колу - обтирання, підготовка ліків, годування через зонд, яке затягувалося на годину і більше. І потім через 2 години все починалося знову. У відділенні заохочують постійно використовувати метод кенгуру, що я і робила. Я читала книжки, і собі і дитячі доні. Чоловік приніс колонку і записав на неї колискові пісні та класичну музику, вона завжди грала протягом дня.
Я пам'ятаю як я питала лікарів «що ще я можу зробити?», вони відповідали - «бути мамою». А я не розуміла, що вони мають на увазі. Я зрозуміла лише з часом, що насправді все що потрібно зараз моїй дитині, це моє тепло, ніжні слова, любов щоб там не було і вона від цього буде рости як квіточка.
Були різні ситуації, але за 5 років деякі з них вже пам’ятаєш зовсім інакше - плачі дитини, медсестра, яка не могла в годину ночі поставити зонд дитині тикаючи пару разів, коли моє серце розривається, гідроцефальний синдром, катетери в руках ногах і коли вже нема куди тикать, коли на місці не можуть поставити катетер і забирають в маніпуляційну, коли не їси, бо не хочеш, але розумієш що дитині потрібна здорова мама. Коли вже не сила, виходиш на вулицю і ридаєш, а твоя дитинка починає розриватися в плачі там зверху і тебе кличуть назад. Я дуже вдячна моєму чоловіку, що допомагав пройти через це все, хоча сам ще довго опісля мав велику рану в серці.
Я пам'ятаю момент, коли я прийняла ситуацію, коли я перестала питати себе хто, чому? Я сказала Богу, що приймаю це випробування. Це не значить, що я перестала плакати, я перестала дивитися назад, я прийняла сьогодення і стала дивитися вперед навіть із болем. Якось одна моя подруга сказала мені одну цитату з книжки «якщо всі люди вийдуть на поле і розкажуть про свої біди, то жоден з них не захоче помінятися, всі залишаються зі своїми». Іноді здавалося, що я одна, що у всіх все інакше, але насправді я не одна і таких людей багато і є ті, яким насправді важче. Раніше я навіть не знала про ці відділення в яких провела так багато часу. Не знала, що ось прям там, де я раніше проїзджала є таке відділення, де прийшлося лежати і боротися за здорове життя своєї дитини.
Основні діагнози які ми пройшли - запалення легень, задньоагресивна ретинопатія, звур 2-3 ступеня, гідроцефалія?, крововилив в мозок 1-2 ступеня.
Виписали нас через 2, 5 місяці додому. З того часу кожен день я займалася донечкою, для очей по всьому дому були розклеєні чорно білі малюнки, лфк кожен день після кожного прокидання, сон на вулиці, музика, м'ячики різних форм і матеріалів і багато іншого. Із спеціалістів у нас були 1 раз в місяць сеанси масажу, також сеанси краніосакральної терапії, остеопати, бобат терапія. Раз в півроку у нас зустріч з офтальмологом для огляду оченят.
Перші кроки зробила в рік і 1 місяць, але розходжувалась десь до 2х років, тому що падала вперед обличчям. Відчуття в просторі набувалося довго.
Перші слова почала говорити так як і діти народжені вчасно. В 2,5 рочки пішла в яслі на пів дня і я вже могла запитати її що вона робила. На святі осені вона розповідала віршик, бо одна з небагатьох вже могла це зробити.
Зараз доні 5 рочків, вона абсолютно не відрізняється від тих хто народився вчасно, хоча вона і важить 14 кг в цьому віці (по зросту вона як 5 річна дитина, дещо худіша за інших, але і я і моя мама такі були, тому не факт що вага пов'язана з передчасним народженням, як я думала раніше). Офтальмолог виписала нам окуляри, та не для постійного носіння. Одягаємо лишу коли займаємося чимось мілким.
Не зважаючи на те, що в нас не було ГВ, наш зв'язок із донею сильніший за тих у кого воно могло і бути. Це прекрасна дитина, яка навчила мене жити інакше. Як би це страшно не звучало - я побувала в пеклі, але ніколи в житті не проміняю цей досвід ні на що інше, бо він зробив мене іншою людиною.
Якщо Ви читаєте нашу історію, це значить що Ви мабуть проходите цей етап. Я бажаю вам прийняття та віри у те, що все буде добре, як би воно не було страшно зараз.