Історії виходжування ранніх пташок

Мої хлопчики народилися на 29 тижні з вагою 1080 і 980 г. Ще за декілька годин до пологів я навіть уявити не могла, що саме в той день я буду народжувати.

16 червня 2025 року зʼявились кровʼянисті виділення і я відчула легкі перейми. Зателефонувавши до гінекологині, яка вела мою вагітність, вона сказала їхати в приймальне відділення в Луцьк до Перинатального центру. Живемо від Луцька 70 км і саме в дорозі в мене розпочалися сильні перейми і я зрозуміла, що народжую. Коли ми приїхали в перинатальний центр лікарі вирішили, що будуть природні пологи, так як вже було повне відкриття і зволікати не було коли. Народився перший Дениско і його забрали відразу ж в реанімацію, а Павлик був поперечно і після Дениса пішло відшарування плаценти (так як це монохоріальна двійня, це було дуже небезпечно для другого хлопчика, який був поперечно), але я дуже вдячна Савці Роману Володимировичу, який зумів зреагувати, розвернув з поперечного положення Павлика і витягнув його за ніжку. Обоє хлопчиків народилися у важкому стані, замість них довгий час працював апарат ШВЛ, як і всі глибоконедоношені діти мали незрілу травну, нервову, дихальну систему. Але я довірила своїх дітей лікарям, які боролись за їхнє життя. В цей момент потрібно навчитись вірити у своїх дітей, як би складно не було батькам. І з часом стан наших хлопчиків покращувався, в реанімації ми провели 21 день, і як тільки навчились самостійно дихати, нас перевели на постінтенсивне виходжування. Звичайно що цей період теж був не легкий, особливо для мене, годування кожні 2 год, з часом в нас виявили підступну хворобу НЕК, але не хірургічної форми, і, дякуючи лікарям, ми і з цим справились. Ми навіть зберегли ГВ і були на грудному вигодовуванні 10 місяців.

Коли нас виписали, в мене теж постійно були хвилювання, але ми спостерігаємось в катамнестичному відділенні, де мене постійно як маму заспокоять і дадуть поради.

Нам зараз 1рік 4 міс (1.1 кореговано) і я все життя буду дякувати Богу і лікарям професіоналам за моїх діток.

Також хочу висловити велику вдячність Загребельній Тетяні Миколаївні, яка з перших днів боролась за життя моїх хлопчиків, і всім людям, які були і є зараз підтримкою для нашої сімʼї.

Арсен народився на 28 тижні вагітності з вагою 1180 г.

Що ви відчували, коли дізналися, що дитина народиться передчасно?
Після передчасного відходження вод спочатку була надія виграти час, але через інфекцію вночі мені сказали терміново народжувати — була загроза життю і мені, і дитині. Я народжувала без анестезії, з викликом пологів, і найбільше боялася за сина, якого ми дуже чекали.

Що допомогло пережити перші дні?
Якщо чесно — я просто жила на автоматі. Трималася за віру, що син впорається. Мене підтримували рідні, близькі та друзі. Чоловік був на «нулі», тому навіть йому я мала говорити, що в нас усе добре, хоча насправді було дуже страшно.

Хто був вашою підтримкою?
Моя сім’я, друзі та надія. Я постійно була біля кувеза, брала сина за ручку й повторювала: «Я вірю в тебе. Ти сильний. Ти все зможеш».

Чи були слова лікаря, які ви пам’ятаєте?
На жаль, ні. Мій досвід комунікації в лікарні був переважно негативним. Я жила у страху й невідомості та практично не отримувала психологічної підтримки.

Яка перемога дитини запам’яталася найбільше?
Коли він самостійно почав дихати. Я досі маю фотографію, де він усміхається. Він був крихітним, але пережив неймовірно багато. Він дуже сильний хлопчик.

Яким був день виписки?
Я одночасно дуже хотіла піти з лікарні й дуже боялася. Але ми поїхали додому, де мене зустріли рідні. А далі почалася наша нова боротьба — за його розвиток і майбутнє.

Що сказати мамі біля кувеза?
Вірте у свою дитину. Вона зараз робить те, на що не кожна доросла людина здатна. Ви — її найбільша опора. Я теж щодня казала синові: «Я вірю в тебе. Ти сильний. Ти все зможеш». І мріяла про день, коли зможу його обійняти.

Що хотіли б знати в перші дні?
Що я не одна. Що існує підтримка для батьків передчасно народжених дітей. Про це я дізналася лише значно пізніше, випадково. Хотілося б знати про таку підтримку тоді, коли я найбільше її потребувала.

І я дуже рада, що встигла надіслати чоловікові фотографії сина та розповісти про його боротьбу. Не знала, що це буде одне з останніх, що він побачить від нас. Але я щаслива, що він встиг побачити, яким сильним є його син.

13 років…
Саме стільки ми з чоловіком чекали на дитину.
За ці роки було багато всього: одна невдала вагітність, сльози, надії, розчарування…
Були моменти, коли ми вже майже перестали вірити.
А потім настав 2025 рік.
І одного дня ми почули омріяні слова - у вас буде дитина.

Ми чекали на нашу дівчинку.
Здавалося, найстрашніше вже позаду.
Але вагітність була непростою.
Серйозне супутнє захворювання, згодом на тлі якого розвинулася тяжка прееклампсія.
Лікарі робили все можливе, щоб продовжити вагітність хоча б ще на день.

Постійне спостереження, консультації спеціалістів, обстеження, перебування на збереженні…
І постійна думка:
«Тільки б ще трохи…
Тільки ще пролонгувати вагітність …»
Але 5 жовтня 2025 року лікарі сказали:
«Потрібен екстрений кесарів розтин».
Злата народилася на 33-му тижні. Трішки більше 2 кг, 45 сантиметрів.
Маленька.
Крихітна.
Наша дівчинка, на яку ми чекали 13 років.
Вона не могла повноцінно дихати.
Спочатку CPAP.
Потім — ШВЛ і знову СРАР.

Два тижні штучної вентиляції легень.
Два тижні, коли кожен ранок починався зі страху:
«Що сьогодні скаже лікар?»

Коли я заходила до реанімації, я боялася не стільки побачити свою дитину серед усіх цих трубочок та апаратів.
Я боялася почути нові слова.
Новий діагноз. Нове ускладнення. Що стало гірше.
Що ми знову не готові це почути.

І знаєте…
Я сама лікарка.
Я знала, що означає кожен апарат.
Розуміла показники.
Розуміла ризики.
Але в реанімації я була не лікаркою.
Я була просто мамою.

Мамою, яка стояла біля крихітної дитини й боялася навіть торкнутися її.
Настільки маленькою вона здавалася.
Настільки беззахисною.
Ми приходили до неї разом із чоловіком.
Брали її за ручку.
Говорили з нею.
Казали:
«Златочко,ми тебе любимо.
Ти тільки тримайся…»

І одного дня в коридорі нас зупинила зовсім незнайома жінка.
Її донечка лежала в реанімації навпроти нашої Злати.
Вона подивилася на нас і сказала:
«Не переживайте. Діти дуже сильні. Вони чують своїх батьків і стають сильнішими. Вони відчувають любов. Ваша підтримка дуже багато для них означає».

Я навіть не знаю її імені.
Не знаю, де вона зараз.
Але я пам’ятатиму її все життя.
Бо в той момент, коли я майже перестала бачити світло, її слова стали для мене маленьким промінчиком.

І ми знову почали вірити.
Через два тижні Злату від’єднали від ШВЛ.
Ще дві доби — CPAP.

А потім ми нарешті опинилися разом. У відділенні спільного перебування.
І я вперше змогла просто бути її мамою.
Без реанімації.
Без страшних апаратів.

Хоча попереду все одно було багато всього.
Ми вчилися жити заново.
Годувати.
Доглядати.
Користуватися назогастральним зондом, який постійно випадав і який доводилося встановлювати знову.
Ми з чоловіком підтримували одне одного.
І разом проходили кожен наступний день.

А Злата…
Вона просто росла.
Боролася. Вчилася.
Посміхалася.
Наче знала, що її дуже чекали.

Що вдома її чекають двоє людей, які віддали б усе, аби вона просто була поруч.
І ось сьогодні…
Їй один рік.
Один рік, у якому було стільки всього, що іноді здається — ми прожили не один, а десять років.

Спеціалісти.
Консультації.
Обстеження.
Очікування.
Страх.
Сльози.
Надія.
Ми чекали, які діагнози підтвердяться, а які — ні.
Боялися кожного нового результату.

Але, дякую Богу…

Сьогодні перед нами просто наша маленька, прекрасна дівчинка. ❤️

Так, вона трохи менша за своїх однолітків.
На майданчику іноді запитують:
— Вам точно рік? Така крихітна…
А я усміхаюся:
— Рік. Просто ми мініатюрні. Нам можна.

І тільки ми знаємо, скільки всього стоїть за цим простим:
«Нам уже рік».

За цим «рік» — 13 років очікування.
За першою усмішкою — реанімація.
За кожним новим умінням — безсонні ночі, страхи, сльози, лікарі й нескінченна надія.

Іноді я дивлюся на Злату, коли вона спить, і думаю:
«Господи… звідки тоді в мене бралися сили?»

І, мабуть, відповідь я вже знаю.
Коли ти мама — ти просто не маєш права здатися.

Навіть тоді, коли страшно.
Навіть тоді, коли хочеться плакати.
Навіть тоді, коли здається, що сил більше немає.
Ти просто береш свою дитину за руку і кажеш:
«Я тут. Ми впораємося».

А ще Злата навчила мене одному дуже важливому:
іноді Бог посилає підтримку через абсолютно незнайомих людей.
Через маму в лікарняному коридорі.
Через лікаря, який говорить:
«Чекаємо».
Через маленьку дитину, яка, попри все, продовжує боротися за життя.

Тому сьогодні я хочу сказати кожній мамі, яка зараз сидить біля свого малюка та на початку шляху. Тій, яка боїться.
Тій, яка чекає на результати аналізів.
Тій, яка щодня заходить до реанімації й затримує подих перед словами лікаря.

Вірте.
Говоріть зі своєю дитиною.
Тримайте її за ручку.
Якщо лікарі дозволять, більше контактуйте шкіра до шкіри.
Любіть її.
Надійтеся.
Навіть тоді, коли страшно.

Бо діти відчувають підтримку і стають неймовірно сильні.

Ми 13 років чекали на нашу Злату.
І, можливо, саме тому сьогодні ми так добре розуміємо ціну кожної її усмішки.
Кожного кроку.
Кожного нового слова.
Кожного ранку, коли вона прокидається поруч із нами.
Для когось це просто дитина, якій виповнився рік.
А для нас…
це 13 років очікування.
Це сотні молитв.
Це тисячі страхів.
Це сльози й надія.
Це маленьке життя, за яке ми боялися щодня.

І сьогодні цьому маленькому диву — один рік.

Нашій Златі — один рік. ❤️

Внаслідок ПРПО я народила на 27 тижні прекрасну двійню: хлопчика Ярему 860 г та дівчинку Євгенію 990 г. Було дуже страшно, бо ми всією командою лікарів старались продовжити вагітність якомога довше. Тому я не налаштовувалась на такі ранні пологи. В перші дні після народження діток я все ще була позитивно налаштована незважаючи на страх та невідомість. Після двох тижнів боротьби ми втратили нашого маленького хлопчика і, здавалось, що життя зупинилось. Єдине про що ми просили лікарів, щоб урятували нашу донечку. І чудо сталось. Ця маленька дівчинка виборола життя для всіх нас. Її перше самостійне дихання, після 1 місяця з киснем - наша найбільша радість. Кожний додатковий грам до її ваги здавався найбільшим щастям. А коли донечка почала самостійно харчуватись, я зрозуміла, що її сильний дух і бажання жити нічого не зламає!! І я хочу їй подякувати за те, що навчила мене безмежно любити та боротись незважаючи на труднощі!

Ось історія нашої поспішайки: на 23 тижні вагітності в мене відішли води, лікарі намагалися продовжити вагітність, відтягнути чим далі пологи, але не судилося, довелося зробити кесарів розтин, і народилася наша донечка вагою лише 550 грам та зростом 30 см. І почалася наша боротьба: 2,5 місяці реанімації, крововилив, сепсис, менінгіт, купа аналізів та процедур, 2 місяці на апараті ШВЛ, потім потихеньку перейшли на сіпап, канюлі та вчилися дихати самостійно. Це був найстрашніший час, коли ти йдеш до дверей реанімації і не знаєш, які новини тебе там чекають, коли ти стоїш біля кувезика і молишся, щоб з твоєю дитиною було все добре. Потім був ще місяць спільного перебування на виходжуванні і нарешті додому.

Сьогодні нам через декілька днів 2 рочки. Ми повністю здорові, наша дівчинка дуже активна та розумна, все завжди хоче спробувати сама, завжди кудись поспішає. Так, було важко, іноді дуже важко, було пролито багато сліз, але це все проходить і його потрібно пережити.

Мамам, які зараз проходять це все, бажаю терпіння та сили це все пройти. Ви не одна така, не виніть себе, що так сталося. Вірте у свою дитину, вірте лише у найкраще. Обіймаю вас усім серцем. Тримайтеся і все буде добре.

Велика подяка лікарям та медсестрам реанімації, які дуже багато сил вкладають у виходжування таких діток. У нашому випадку велика подяка Загребельній Тетяні Миколаївні та її команді.

Леонід народився на 33 тижні вагітності з вагою 1720 г.

Коли мене везли до перинатального центру та казали, що я вже точно народжу там, бо зарано відійшли води, я дуже хвилювалась, чи все буде добре з моїм маленьким хлопчиком. Наш Леонід народився на річницю нашого весілля з чоловіком, зробив нам такий подарунок. Не дивлячись на те, що народився на 33 тижні, він сам вже дихав, його відразу забрали до реанімації, де виходжували 9 днів, йому підтримували тепло, та лікували жовтушку. Потім нас перевели в одну палату, де вже виходжувала його я, це було так хвилююче, думала, чи все роблю правильно. Ці дні, коли він був в реанімації, я його навідувала та кожний раз мої руки тремтіли, я чекала нові новини про його стан кожний раз. Чоловік не міг бути поруч, бо знаходився на передовій, але словами він завжди казав, що ми сильні, та все буде добре! Тим, хто зараз проходить через це все, хочу побажати терпіння та віри в своїх діточок.

Хочу подякувати лікарям з інтенсивної терапії за те, що виходили мого синочка, та постінтенствної терапії за те, що допомогли мені підтримувати його стан до самої виписки.

Наша історія почалася з важкого перебігу вагітності, на 32 тижні мене поклали в Перинатальний центр на зберігання, 2 тижні мене постійно обстежували, все було більш менш нормально. Але останнє УЗД (це вже був 34 тиждень) показало погіршення кровотоку у дівчинки, і мене екстрено забрали на кесарів розтин. Мені навіть зараз важко описати ті відчуття, це були одночасно і шок, і занепокоєння, і сльози, і розгубленість.
В операційній я лежала і молилася, щоб тільки дітки закричали, задихали. Першого дістали хлопчика, як сказали лікарі - він ще не хотів народжуватися, тому він закричав не відразу (вага 2430 г), потім дістали дівчинку - вона була така малесенька, така крихітна, (вага 1230 г) але закричала відразу. Їх забрали в реанімаційне відділення.
Хлопчик там знаходився 3 дні, а дівчинка 5 (для неї це була перша перемога).

Найбільшою підтримкою для мене був чоловік, який був з нами кожну секундочку. Також дуже важливою була підтримка всієї родини. Дякуючи їм і Богу я змогла все пережити.
Коли вже були в постінтенсивному відділенні, найбільше запамʼяталися слова такої ж мами ранньої пташечки, вона сказала «нічого, перші 2-3 тижні тяжко, а далі звикаєш» І дійсно ці слова були як мантра, воно й дійсно так. Ще також була чудова підтримка від медперсоналу, їхні поради.

У хлопчика перемогою було те, що він майже відразу взяв правильно груди, він народився більш міцним, а у дівчинки було те, що почала їсти краще, з кожним разом могла зʼїсти все більше і більше, потім налагодження дихання, і також основною перемогою було те, як вона навчилася сама їсти.

День виписки був дуже очікуваним, після 1,5 місяця в лікарняних стінах, він був чутливим, трохи тривожним і щасливим.

Мені хочеться обійняти кожну жінку, маму поспішайки, кожна рання пташечка це вже великий герой, вони настільки сильні. Мамам хочеться сказати, що це все не вічно, що вони набагато сильніші чим вони думають, а їхні дітки ще сильніші за них, якщо вони такі маленькі можуть боротися, то і дорослі зможуть. Потрібно вірити і молитися, і ні в якому разі не зневірятися і не опускати рук. Ви герої!!! Все буде добре!!! Потрібно вірити, Віра творить дива!!!

Ми вдячні всьому персоналу Перинатального центру за їх професіоналізм, доброту, чуйність, турботу. За дуже відповідальне і дуже уважне ставлення до малюків у відділенні реанімації і в постінтенсивному відділенні. Особливо хочемо подякувати завідувачці відділення постінтенсивного догляду Каратай Ользі Григорівні, за її професіоналізм, уважність, терплячість.

Я відчула справжній жах, коли лікарі сказали, що потрібен екстрений кесарів розтин. Потрібно було рятувати мене і спробувати врятувати дитину. Саме ці слова — «спробувати врятувати дитину» — ніби вибили повітря з легень. У голові була лише одна думка: «Як? Чому? Ще ж так рано…» У мене була прееклампсія, лікарі пояснили, що син уже страждає, тому чекати більше не можна. Так, на 29-му тижні вагітності, народився Мирослав. Його вага була всього 1140 грамів.

У ті дні мене дуже підтримували колеги. Я працювала у приватній дитячій клініці, і вони були серед небагатьох, хто знав, що зі мною відбувається. Особливо запам'яталися слова керівниці. Вона написала, що мій син у надійних руках, що вона тримає ситуацію на контролі, а моє завдання зараз — берегти себе, адже я дуже потрібна своїй дитині. У той момент мені надзвичайно важливо було це почути. Надію давало те, що Мирослав дихав самостійно. Тоді кожен день складався з маленьких кроків, які для нас були величезними перемогами. Однією з таких стала вага 1200 грамів. Зараз різниця між 1140 і 1200 грамами здається зовсім невеликою, але тоді ми так довго йшли до цієї цифри й так їй раділи.

Найбільше мене лякали десатурації. Коли показники на моніторі починали падати, я була ледь не на межі панічної атаки. А потім дивилася на нього — такого крихітного — і бачила, як він продовжує боротися. З часом ми навчилися жити від одного маленького досягнення до наступного. Ще кілька грамів. Ще один спокійний день. Ще один крок ближче до дому.

І нарешті настав день виписки. Я пам'ятаю його як один із найщасливіших днів. Зустрічати Мирослава прийшла неймовірна кількість людей — родина, друзі, колеги. Після всього страху й невідомості ми нарешті забирали нашого хлопчика додому.

Якби зараз поруч зі мною була мама, яка тільки починає цей шлях, я б сказала їй те, що свого часу було так потрібно почути мені: ти не одна. І цей жах справді закінчується, яким би нереальним це не здавалося в перші дні. Вір у свою дитину. І в себе також. Бо саме твоя дитина вчить тебе найбільше — бути сильнішою, ніж ти думала, чекати, коли хочеться пришвидшити час, і радіти маленьким перемогам так, як ніколи раніше.

А через два роки ми випадково зустріли одну з неонатологинь, яка виходжувала Мирослава. І найдивовижнішим для мене було те, що вона його пам'ятала. Колись перед нею був крихітний хлопчик вагою 1140 грамів. А тепер поруч зі мною стояв уже мій дворічний Мирослав. І в такі моменти особливо розумієш, який величезний шлях може починатися з таких маленьких 1140 грамів.

Наша історія почалася ще задовго до народження дівчаток.
Вагітність була непростою. Через загрозу передчасних пологів мені довелося близько двох місяців лежати на збереженні в лікарні. Я дуже берегла своїх дівчаток і понад усе хотіла доносити їх якомога довше. За цей час я навіть перенесла COVID, почувалася дуже погано, але продовжувала боротися за кожен день вагітності, бо знала - кожен день у животику зараз має величезне значення.
Та дівчатка вирішили, що чекати більше не будуть.
25 вересня 2025 року, на 33-му тижні вагітності, народилися наша дихоріальна діамніотична двійня - Лілія та Софія. ❤️
Лілія з'явилася на світ з вагою 1700 г і зростом 41 см, а Софія - 2000 г і 45 см.
Вони були такими маленькими… зовсім крихітними, але з перших хвилин показали, скільки сили в них є.
Їхні легені ще не були достатньо зрілими, тому після народження дівчатка потребували допомоги з диханням - їм була потрібна респіраторна підтримка.
Для нас почався зовсім інший світ - лікарня, інтенсивна терапія, обстеження, очікування хороших новин…
І для мене як мами в той час кожен грам мав значення.
Я рахувала їхню вагу, чекала кожного наступного зважування, раділа кожному набраному граму. Здавалося, що ці маленькі цифри - це не просто вага, а ще один крок до нашого дому.
Були тривога, сльози, страх і безліч думок у голові. Але разом із цим були й маленькі перемоги, які для нас ставали величезними.
Додому нас виписали через місяць.
Лілія на момент виписки важила 2195 г і мала зріст 45 см, а Софія - 2985 г і 47,5 см.
Ми нарешті були разом удома.
Але наша історія на цьому не закінчилася.
Перший рік життя наших дівчаток був насичений лікарнями, обстеженнями, консультаціями спеціалістів, поїздками та масажами. Ми уважно стежили за їхнім розвитком, вчилися розуміти кожну їхню маленьку перемогу й разом долали труднощі, які часом виникали на нашому шляху.
Були моменти, коли я хвилювалася, чи все в них буде добре. Але кожного разу мої дівчатка показували мені, що вони сильніші, ніж здається.
І ось нашим маленьким поспішайкам уже цілий рік.
Ті крихітні дівчатка, яких я колись боялася навіть зайвий раз торкнутися, сьогодні - справжні красуні.
Лілія - близько 10 кг і 71 см.
Софія - близько 12 кг і 72 см.
Вони ростуть, розвиваються, пізнають світ, сміються, граються й щодня дарують мені стільки любові, скільки неможливо описати словами.
Коли я сьогодні дивлюся на них, важко повірити, що колись вони були такими маленькими - 1700 і 2000 грамів.
Наш шлях був зовсім не простим. Але кожен прожитий день, кожен набраний грам, кожна пройдена процедура, кожна поїздка до лікаря й кожна маленька перемога привели нас сюди.
До двох здорових, красивих однорічних дівчаток.
До наших маленьких ранніх пташок...

Златуся народилася на 34 тижні вагітності з вагою 3100 г.

Коли дізналася, що моя дитинка буквально за декілька годин народиться, було хвилювання, як так скоро, чи все буде в порядку, чи не зарано, як це станеться? Купа думок і не в найкращу сторону, так як вагітність важка з ЦД 1 типу.

Перші дні дуже хвилювалася, так як це перша дитинка, чоловік в ЗСУ, батьки далеко, але мала найкращу подругу (тепер уже куму та хрещену маму своєї дитинки).
Сказала якось акушерка в пологовому, ви сильна, гляньте яка в вас красуня, за декілька років прийдете до нас за хлопчиком, а це все мине і стане набагато краще.
Перемога в тому, що вона нарешті почала іти на поправку.
Виписка була найкраща з найкращими людьми.

Пам’ятайте батьки, ви стан своєї дитини, вірити в краще, виконувати вказівки лікарів і ніколи не плакати біля дитини, тяжкі дні минають і все це мине, просто так треба - все пережити, якщо вам зараз погано то знайте - декілька днів, годин і все буде краще, ніж було до цього, адже після дощу завжди веселка. Терпіння вам, а малюкам міцного здоровʼя.

Моя порада - ходити в школу материнства, вам все розкажуть і покажуть, що ви будете знати абсолютно все.

Щиро дякую колективу Тернопільського перинатального центру Мати і дитина, і окрема подяка керівнику цього закладу Овчарук В.В.

Моя історія народження Матвія ❤️

Коли я дізналася, що моя дитина може народитися передчасно, мені було дуже тривожно і страшно. Хоча до цього мене готували всю вагітність, у глибині душі я все одно сподівалася, що ми зможемо дотягнути хоча б до 35 тижнів. Я вірила, що кожен день у животику — це ще один день, який допоможе моєму маленькому хлопчику стати сильнішим.

Але Матвій вирішив інакше.

Я знала, що буде кесарів розтин, знала, що він народиться передчасно, але не думала, що це станеться настільки рано — на 31-му тижні.

І досі пам’ятаю той момент. Я лежала на операційному столі, і раптом почувся його перший крик. Він закричав одразу. У ту мить у мене на серці стало так тепло… Я ще не бачила його, але вже знала: це мій син.

Коли я вперше побачила Матвія, він був таким крихітним. Таким маленьким (1480 г)… І таким моїм. Мій маленький хлопчик. ❤️

Потім були трубочки, апарати, лікарня, страх і постійне очікування новин. Мені було дуже важко дивитися на нього серед усіх цих трубок. Було страшно. Дуже страшно. Хотілося просто забрати його до себе, притиснути й нікому більше не віддавати.

А моє власне життя в той час теж було зовсім непростим. Діаліз, відновлення після операції… І саме тоді я дізналася, що мій чоловік зник безвісти. Здавалося, що на мене одночасно впало занадто багато всього. Але мене тримав Матвій. Саме він не давав мені зламатися.

Поруч були люди, які допомагали мені вистояти: моя мама, сестра чоловіка Маргаріта і моя рідна сестричка Тоня, яка завжди була зі мною на зв’язку. Я чула багато добрих слів від лікарів і людей навколо, і кожне таке слово тоді було для мене дуже важливим.

Для мене кожен маленький крок Матвія був великою перемогою. Перше самостійне дихання, перше годування, кожен набраний грам, кожне покращення — я сприймала як маленьке диво. Він робив маленький крок уперед, а для мене це була перемога цілого світу.

А потім настало 5 грудня.

День, коли ми нарешті їхали додому. Я пам’ятаю радість і гордість за свого сина. За такого маленького хлопчика, який уже встиг стільки всього подолати. На виписку приїхала вся наша велика родина, яка так чекала на Матвія. І в той момент я зрозуміла: ми це зробили.

Якби я могла зараз сказати щось мамі, яка сидить біля кувеза своєї маленької дитинки, я сказала б:

«Ти сильна. Бо ти мама сильної дитинки. Не здавайся, навіть коли страшно. Твоя дитина відчуває твою любов. Ніколи не плач біля свого маленького янголятка — вони відчувають усе. Вір у нього. Вір у кожен його маленький крок. Бо одного дня ти теж поїдеш із ним додому.» ❤️

Максим народився на 27-28 тижні вагітності з вагою 950 г.

Я розуміла що вагітність у 39 могла бути останньою. Я мала дуже маленькі шанси завагітніти бо АМГ, антимюллерів гормон, був тільки 0.3. Це вже був ранній клімакс. Тому я намагалася консультуватися всюди. Але завагітніла нормальним шляхом, коли вже надія була практично на 0. Старшому синові було 19. Я розуміла, що це може бути важка вагітність, я зразу зробила купу тестів і пішла стати на контроль у консультацію ще на 2-3 тижні. Коли мені сказали, що можуть бути генетичні вади, бо УЗД і кров показує що є проблеми, я вирішила, що буду битися за свого малюка. Коли вже зрозуміла, що потрібно робити кесарів розтин з причини високого тиску, думала головне, щоб був здоровим, щоб дихав, щоб легені розкрилися. Читала, що багато діток можуть мати проблеми. Але я розуміла, що не можу опустити руки, бо йому нема кому більше буде допомогти. Це дуже тяжкий стан, коли дитину везуть у перенатальний центр, а ти ще у пологовому після операції. Як тільки було можливо, я вже була близько до нього, так 3 місяці, поки не набрали вагу 2 кг. Потім вже були вдома. Навіть медична сестра боялася доторкнутися до дитини при огляді. Для мене він вже здавався великим у 2 кг. Це більше, ніж коли я побачила його 950 г. Я не знала чого очікувати, може того й було і легше, бо не знала потенційних ризиків. Це зараз я розумію, що це таке. Видихнула вже після 3,5 років. Вже повірила, що все буде гаразд.

Народився мій син на 32 тижні, почалося все в кінці 30,5 тижня вагітності, коли у мене стався передчасний розрив плодової оболонки і відійшли води, був страх за дитину, так як протягом вагітності дитина погано набирала вагу, більше тижня провела у відділенні патології вагітності, де лікарі робили все можливе, щоб зберегти вагітність як можна довше. Але 24 травня почалися стрімкі перейми і о 11:12 на світ з'явився наш поспішайко з вагою 1620 грам та 36 см зросту. Задихав та закричав самостійно, але потребував кисневої підтримки. 1 добу синок був на CPAP, 29 діб на кисневій підтримці. В реанімації провели 5 днів, а потім місяць на сумісному перебуванні. Був страх за дитину, особливо коли у нього часто падала сатурація, коли самостійно він не міг довго дихати, кожен день була боротьба за грами ваги, харчування дитини, були і моменти відчаю у мене особисто, коли не вдавалося налагодити ГВ і дитину доводилося догодовувати сумішшю, але лікарі та медсестри заспокоювали та допомагали. Та яке було щастя, коли кожен день його боротьби завершувався маленькими але такими водночас великими успіхами. 1 липня 2025 року нас виписали додому з вагою 2650 г та зростом 46 см. Ми були дуже щасливі, почалися дні рутини та безмежної радості. Були і інші проблеми та виклики після виписки для нашого синочка, у 2 місяці йому прооперували пахову килу, але наш поспішайко швидко відновився. Зараз Артурчику вже 1,4 рочки фактично, він кожен день робить успіхи у розвитку, намагається робити самостійні кроки, ходить тримаючись за ручку, активний, веселий та кмітливий малюк, який наразі має вагу 12 кг та зріст 90 см. Тоді я не була готова взагалі до того, що моя дитинка буде передчасно народжена, і морально і фізично було складно, але я тоді налаштовувала себе, що все буде обов'язково добре і ми подолаємо усі труднощі, тому хочу побажати мамам, які зараз проходять цей непростий шлях - тримайтеся та налаштовуйте себе на позитив навіть коли складно, і головне що ви не одна - поряд ваша крихітка. Важливо вірити у свою дитину, наші ранні пташенята настільки сильні, хоча й народжуються дуже маленькими, повірте вони своїми досягненнями дають нам безмежну мотивацію та жагу до життя.

Наша родина безмежно вдячна лікарям, медсестрам та всім працівникам Перинатального центру міста Києва.

Міка народилася на 26 тижні вагітності з вагою 840 г. 

Це моя друга вагітність, і вона протікала дуже складно для мене, бо в анамнезі був рак щитоподібної, і якби я не хотіла вважати «вагітність - не хворобою» все ж було дуже складно. Попри те, що з 20 тижня в мене виявили ІЦН та були проведені заходи, аби зменшити ризик передчасних пологів, я все ж вірила, що все обійдеться, тому я була морально не готова до передчасних пологів. Почуття описати складно, і довго. Єдине, що я розуміла, що нажаль вже ніхто не може вплинути і ніяк, щоб зберегти саму вагітність.
Перші дні мені допомогли пережити лише віра і молитви, усвідомлення, що моя дитина є і вона жива; і те, що в лікарні мені забезпечили спокій і турботу, і що я сама була в палаті.
В перші дні мені дуже запамʼяталося це дивне відчуття, як спокійно, коли ти знаходишся в реанімації. Це дивно звучить, але я думаю багато батьків мене зрозуміють: коли ти чекаєш часу, коли можна зайти у ВІТН до дитини, чуєш перші новини за ніч, і підходиш до кувезу, і бачиш, що з твоєю малечею на зараз все добре (це відчуття полегшення я не забуду ніколи). Для мене це як з цитати «після темряви настає світанок» в прямому і переносному сенсі.
За цей час я чула багато розповідей про передчасно народжених, мої знайомі ділились історіями, які мене надихали, звісно ми з родиною багато читали про виходжування, ризики, етапи і складнощі, але ми просто «обирали» для себе в своїх головах найкращий сценарій і безмежно вірили.
Для себе ми визначили, що шлях до перемоги прокладається маленькими кроками. Тому у нас був план не однієї великої, а багатьох маленьких перемог: 1 кг, перехід на інший тип дихальної підтримки, перші обійми, самостійне харчування, подальший набір ваги і т.д. Кожен день ми вважали перемогою Міки. Весь шлях нашою підтримкою була віра в диво від Бога та впевненість у діях лікарів, та усвідомлення «моя дитина, хоч і проходить важкий шлях, але ЦЕ ШЛЯХ, А НЕ КІНЕЦЬ; вона жива, вона дихає, вона в надійних руках спеціалістів, в неї вірять, роблять все можливе, а неможливе зробить Бог». Так ми себе налаштовували.
Наша виписка була, можна сказати, печаткою в свідоцтві про перемогу. Це був один з морозних днів важкої зими 2025-2026 у Києві, без опалення і світла, але вже нічого не могло затьмарити радість від нашої перемоги.

Я б хотіла порадити батькам, що зараз проходять цей шлях вірити в СИЛУ ЖИТТЯ.
Лікарі нашого відділення так і казали, що вони роблять все можливе (хоча як на мене вони робили більше ніж можливе), а ми як батьки маємо вірити і надихати дитину боротися за життя. Я це сильно запамʼятала, бо сама вірю в силу слова і в дива.
Хоч мої слова зараз звучать легко і надихаюче, але це лише тому, що всередині себе ми щосекунди хотіли перемогти сумніви та страхи, і це, як і кожним батькам давалося важко. Але головне всередині не здатися.

Тут посилання на рілз розповідь (за озвучку вибачте, вона була зроблена МАМОЮ, в вільні секунди).

Ми безмежно вдячні лікарям та медсестрам. Це не просто найкращі спеціалісти в наших очах, це просто найкращі люди. Вони давали нам сильну впевненість та спокій, коли ми полишали малечу, бо знали, що вона в надійних руках люблячих своє покликання людей. Вони дуже обережні та людяні до тендітних маленьких діточок та до почуттів батьків.

Коли мені видалили жовчний міхур на 28 тижні вагітності, то я ще й уявлення не мала ні про передчасні пологи, ні про подальший процес виходжування. Єдине, що хвилювало тоді, - щоб діти вижили й витримали це все.
На 2-й день після операції почалися перейми. Пологовий будинок при лікарні на Харківському шосе не знали, що робити і як діяти. Тому професор, який мене оперував, прийняв рішення доправити мене до 5 пологового, звідки мене на операцію і направили.
Швидка мчала на всіх парах! А коли мене доставили, то лікарі одразу почали робити все, аби ще хоч трохи протягнути вагітність. Одразу ж вкололи препарат для розкриття легень дітям, поставили песарій. Але... Не дивлячись на моє постійне горизонтальне положення, всі заходи задля збереження, на 31 тижні діти таки попросилися "на волю".
Кесарів розтин. Ірма пискнула після народження, а от Святослав мовчав ((( Їх одразу забрали до реанімації, а мене через мій стан теж відправили на 3 дні в реанімацію. Біля дітей весь той час були лікарі та їх татко. Дяка їм величезна, а особливо завідувачці дитячого відділення реанімації Тетяні Петрівні.
За ті 3 дні, що мене не було, Святослава реанімували двічі. Ірма виявилася більш стійкою. Як для такого терміну вагітності, в них була досить таки велика вага (Ірма 1730 г; Святослав 2010 г). Можливо це їх і врятувало. Потім були походи по стіночці мене в реанімацію, пошук препаратів та датчиків для дітей по всій Україні, зціджування молока для дітей, мої крапельниці (бо моя печінка все ще відходила від наслідків каміння в жовчному й протоці), 2 лактостази...
Зараз все це виглядає наче нічний кошмар.
Через 3 тижні дітей нарешті привезли до мене в палату. Але увечері знов терміново Тетяна Петрівна забрала їх в реанімацію, бо потемніли животики. Що вони там робили - не знаю, пам'ятаю лише свій страх і сором, що я, мабуть, зробила щось не так. Дітей повернули через добу. Звуки датчиків і досі мене лякають...
Ще близько тижня ми були в пологовому, а потім нас нарешті виписали. Я плакала, коли вийшла вперше за 2 місяці на свіже повітря. Вдома гонка продовжилася: діти не могли смоктати груди, важко їли з пляшечки, постійне сціджування за годинником, біганина по лікарям... В мене зносило дах (((
Наслідки всього цього відгукуються нам і досі: була затримки розвитку по всім параметрам, поганий набір ваги; післяпологова депресія... Весь час на зв'язку була Тетяна Петрівна, за це їй готова звести пам'ятник ❤
Ми витримали це все, вижили. Дітям вже майже 9 років. І хоча з мовленням все ще не дуже добре, у Ірми все ще дрібна моторика не налагоджена, але загалом вони в нас Супергерої.
Кожній мамі, яка зараз проходить свій шлях, я би сказала лише одне: вірте в своїх дітей! Розмовляйте з ними, співайте колискові, годуйте, кенгуруйте, називайте по імені - це все їм дає сили боротися.

З самого початку вагітність пішла не так, як була за першим сином. Два рази була кровотеча. На 26-му тижні вагітності почали підтікати води. Дякуючи Богу, чоловік (військовий) був вдома і завіз відразу в пологовий серед ночі. Так ми потрапили в Перинатальний центр №7 м. Києва. Там на збереженні ми пролежали два тижні, після чого лікарі виявили інфекцію і екстрено зробили кесарів розтин. 21.12.2025 року, у 28 тижнів і 6 днів, на світ з'явився наш маленький воїн Олександр з вагою 900 г і зростом 34 см. Сам він не дихав, лікарі відразу повезли в реанімацію і під'єднали до апарату штучного дихання. За весь період перебування в ВІТН ми пережили всі види підтримки дихання: від найпростіших до найжорсткіших. Крововилив в мозок 2-го ступеню, некроз шлунка в перший тиждень життя. Дзвінок з Охматдиту взагалі нас зламав. Але, дякуючи Богу і лікарям, все обійшлося і здоров'я малюка поправилося. І от 8-го березня наш воїн зробив мамі і татові подарунок і задихав сам! Це був той період, коли по факту він повинен був народитись. Ще місяць ми пролежали в сумісній палаті. Канюлі дуже пересушували слизову носика, тому він майже не спав. Дякуючи медсестрам, які допомагали мені з Сашкою, відпускали додому відпочити, я витримала цей нелегкий і виснажливий період. Коли син почав дихати сам і випивати норму молочка, нас нарешті виписали.

Дуже вдячна лікарям і медсестрам Перинатального центру м. Києва, вони справді хороші люди і знають свою справу! Уважні до найменших деталей і завжди готові підтримати і допомогти!

Ми дуже чекали на нашу Євочку, перед цим ми втратили дві вагітності і тому цю вагітність ми дуже хотіли зберегти і зустрітись з нашою донечкою. На 10 тижні вагітності я потрапила у лікарню, де мені сказали, що відбулось відшарування плаценти, утворилась гематома і від цього у мене зʼявилась кровотеча . Через декілька тижнів я знову опинилась на лікарняному ліжку і мені повідомили, що я навряд чи доношу дитину до 25 тижня, а до цього тижня вони не зберігають вагітність. З цього моменту почалась наша боротьба за життя нашої Єви. Ми консультувались з різними лікарями, я весь час лежала і не вставала з ліжка, приймала препарати, щоб зберегти це життя . Час від часу я опинялась на лікарняному ліжку невідкладної допомоги з сильними кровотечами. Під час однієї з них на 33 тижні я була госпіталізована, а рівно в 34 тижні у мене відійшли води, почалась кровотеча і лікарі прийняли рішення викликати пологи, щоб зберегти життя дитини і моє.
Це було складно. Складно усвідомити, що ти один в цій країні (ми проживаємо в Бельгії), що ти не зовсім розумієш усього, що тобі говорять лікарі, що від тебе відразу забирають дитину і ти залишаєшся один. Але з цим приходить усвідомлення, що твоя дитина зʼявилась на світ, вона жива і має шанс. Ти встаєш, йдеш до її кювезу і розумієш, як ти їй потрібна. Як потрібно їй те молоко мами, за яке ти борешся кожні три години, борешся за кожну каплю, як потрібна їй материнська любов і тепло, запах і розуміння, що мама поруч. Майже два тижні ми провели у відділенні неонаталогії, спочатку в інтенсивній, потім в неінтенсивній. Найважчим моментом було, коли нас перевели в неінтенсивне відділення. Це була маленька кімната, без вікон, у віддаленому кінці лікарні, там було місце для мами і я вже змогла бути поруч постійно.
Я змогла самостійно переодягати малишку, брати її на руки, коли мені це схотілось, співати їй, спостерігати за нею і милуватись. Вірити, що скоро все закінчиться. Дякую медсестрам, які знаходяться поруч, які підтримують і допомагають у налаштуванні грудного вигодовування, у відповідях на багато наших питань, та навіть за їхню посмішку, яка теж дуже підтримує. Окреме дякую моїй сестричці старшій, яка народила на два місяця раніше за мене передчасно двійню. І в момент, коли мені було важко, підтримувала і заспокоювала.
Хочу сказати усім жінкам, які проходять цей шлях…. Ви дуже сильні, ви маєте силу там, де здавалось уже немає. Ви маєте жити і радіти заради тих, хто лежить у тому маленькому кювезі і очікує на свою перемогу . Ви їхні крила, їхня душа і жага. Ваше тепло, голос, дотик і присутність - зцілює і запалює життя ❤
Не бійтесь звернутись до того, кому довіряєте, і розказати усе, що вас тривожить, не бійтесь виплакатись тій людині . Це вивільнить трішки вас і надасть сили бути сміливим і радісним біля вашого чуда, яке неодмінно набереться сил і одного чудового дня скаже вам «дякую» своєю прекрасною посмішкою ❤

Наша історія почалася ще задовго до народження Емми.
Після непростого шляху до материнства ми з чоловіком наважилися на ЕКЗ. Підготовку до процедури я проходила в Одесі. До Києва їздила на пункцію, а потім — на перенесення ембріона. Коли я дізналася, що вагітна, здавалося, що найважчий шлях уже позаду. Я дуже берегла цю вагітність і вірила, що все обов'язково буде добре. Але вагітність виявилася непростою. Практично кожен триместр приносив свої випробування. Часто хворіла, була кровотеча, загрози, госпіталізації та збереження вагітності. Постійно доводилося хвилюватися за дитину й дуже хотілося якомога довше зберегти вагітність.
Мене вела моя лікарка-гінеколог, ми постійно були на зв'язку. Я могла звернутися до неї з будь-яким питанням, і протягом усієї вагітності вона допомагала мені проходити всі ці складні моменти.
Але вагітність завершилася раніше, ніж ми планували.
28 квітня 2025 року відійшли води та почалися перейми. Через показання до кесаревого розтину було прийнято рішення проводити операцію. Так на світ з'явилася наша донечка Емма.
Вона народилася передчасно, на терміні 33–34 тижні. Її вага була 1960 грамів, зріст — 46 сантиметрів.
Замість того, щоб одразу забрати донечку на руки й поїхати додому, ми опинилися в реанімації новонароджених.
Це були одні з найстрашніших днів у моєму житті. Я дуже переживала, майже не спала і постійно думала про свою маленьку дівчинку. Кожен день був випробуванням, а кожна хороша новина — маленькою перемогою. За час виходжування Еммі довелося пройти чимало. При виписці серед діагнозів були зазначені недоношеність, внутрішньошлуночковий крововилив I ступеня, перинатальне ураження центральної нервової системи, а також стани, пов'язані з передчасним народженням та адаптацією новонародженої дитини. За кожним із цих медичних записів для мене стояли не просто слова. За ними були безсонні ночі, страх, очікування результатів, постійні запитання до лікарів і найбільше бажання — щоб моя дитина впоралася.
У цей період величезну підтримку я отримала від лікарів і медсестер.
Головна у реанімації дуже допомагала нам, підтримувала і пояснювала те, що відбувається.
Моя лікарка-гінеколог також залишалася зі мною на зв'язку й після пологів та була поруч до самої виписки. Вона допомагала вирішувати різні питання, телефонувала, коли Еммі брали аналізи, допомагала із лабораторіями та підтримувала мене протягом усього цього періоду.
А медсестри — це окрема історія. Вони були просто неймовірні. Допомагали, пояснювали, відповідали на мої запитання, підтримували мене, коли я вже не знала, що робити. Якби не вони, я навіть не знаю, як би ми все це пройшли.
Я дуже хотіла годувати Емму грудним молоком. Постійно зціджувалася, намагалася підтримувати лактацію, хоча майже не спала, перебувала у сильному стресі та мала обмеження в харчуванні. Я дуже старалася, але через недосип, переживання та виснаження молока ставало дедалі менше. Ближче до виписки воно практично зникло.
Я дуже переживала і через це. Здавалося, що я повинна впоратися з усім. Але згодом зрозуміла: головне — бути поруч зі своєю дитиною і робити для неї все, що можеш.
Ми провели в лікарні близько трьох тижнів.
Три тижні страху, очікування, сліз, безсонних ночей і маленьких перемог.
І нарешті настав день, про який я мріяла від самого народження Емми — день виписки.
Емма поїхала додому. На момент виписки її вага була вже 2530 грамів.
Для когось це просто цифри в медичній картці. Для мене — величезний шлях. Від 1960 грамів до 2530. Від реанімації — до дому.
Якщо зараз поруч із кувезом знаходиться мама, яка боїться, плаче і не знає, що буде завтра, я хочу сказати їй одне:
Не здавайтеся.
Вірте у свою дитину. Вірте в себе. Навіть якщо зараз страшно і здається, що сил більше немає — просто робіть наступний крок.
Головне — вірити в себе, вірити у свою дитину і йти тільки вперед.
У наших дітей, крім нас, нікого немає. Тому нам просто ніколи довго киснути.

Тадейчик народився на 28 тижні вагітності з вагою 1160 г.

Я до останнього моменту не думала, що синок народиться передчасно. У лікарню я потрапила на 22 тижні. Мій чоловік військовий попав під обстріл. Сильний стрес спровокував кровотечу. Невідомість лякала, але я вірила, що все буде добре. Перші дні були дуже тяжкими як для мене так і для малюка. Звуки ШВЛ як дзвінок постійно лунали у голові. Молитва - це велика сила, я весь час молилася, щоб все було добре. Та й підтримка психолога Юлії Александрової була велика. У лікарні була дуже хороша жінка-санітарка і вона сказала "Все буде добре", ці слова мені запам'яталися дуже. Попри тяжкі діагнози найбільшим чудом це був момент, коли синок задихав. Це було 10 червня, якраз було свято Трійці, дуже запам'яталося. День виписки був чудовим - нашого татка відпустили з війни, приїхало багато родичів, ми дуже чекали цей день. Мамі, яка проходить цей етап, хочеться побажати терпіння і віри у свою дитину. Для Бога нема нічого неможливого. Молитва - це віра і надія для мами. У перші дні я б хотіла знати про більше діагнозів, потім легше справлятися.

Найбільша моя подяка - працівникам реанімації: завідувачці Ользі Садовій і її колективу. Ці люди дійсно на своєму місці.

Я завжди мріяла стати мамою. Мені здавалося, що це буде найщасливіший період у моєму житті. Але я навіть не уявляла, скільки болю, страху і сліз нам доведеться пережити, перш ніж я зможу обійняти свою донечку.

До цієї вагітності ми пережили кілька втрат. Найстрашнішою стала втрата двійні на 16–17 тижні вагітності. Це був момент, коли світ ніби зупинився. Здавалося, що разом із ними я втратила частину себе. Після цього залишився лише страх. Страх знову повірити. Страх знову радіти. Страх знову втратити.

Коли я дізналася, що вагітна, я не стрибала від щастя. Я плакала. Не тому, що не хотіла цієї дитини. А тому, що дуже боялася. Боялася пережити ще одну втрату.

Моя вагітність проходила під постійним контролем лікарів. Через істміко-цервікальну недостатність мені наклали шов на шийку матки, пізніше встановили песарій. Було багато ліків, уколів, аналізів, УЗД і постійного очікування. Я рахувала не місяці, а тижні. Кожен новий тиждень здавався маленькою перемогою.

Я дуже хотіла доносити донечку хоча б до того терміну, коли її легені будуть достатньо зрілими. Щодня просила її: «Ще трохи… Побудь зі мною ще трохи».

Але на 31 тижні і 4 дні все змінилося.

Моя донечка народилася передчасно. Вона важила лише 1750 грамів, 45 см.

Після кесаревого розтину мені навіть не дали часу усвідомити, що сталося. Моє маленьке диво одразу забрали до реанімації новонароджених.

Це були найдовші три дні в моєму житті.

Вона дихала самостійно, але в першу добу їй допомагав апарат СРАР, щоб підтримати незрілі легені. Для когось це може бути звичайна медична процедура, але для мами кожен апарат поруч із її дитиною здається чимось страшним. Хотілося лише одного — щоб вона дихала, щоб була поруч, щоб жила.

Я пам’ятаю, як вперше побачила її. Таку маленьку, крихітну. Зовсім не такою я уявляла нашу першу зустріч. Я мріяла притиснути її до грудей, а натомість дивилася крізь сльози на донечку, яка вже з перших хвилин свого життя змушена була боротися.

На щастя, вона виявилася справжньою бійчинею.

Через три дні її перевели з реанімації. Попереду був ще довгий шлях. Вона вчилася їсти, набирати вагу, ставати сильнішою. Ми чекали того дня, коли лікарі скажуть, що можемо їхати додому.

І цей день настав.

Нас виписали майже через місяць з вагою 2115 г. Це був найщасливіший день. Нарешті ми стали справжньою сім’єю вдома.

Попри те, що вона народилася майже на два місяці раніше, вона щодня дивує нас.

Лікарі говорять, що за розвитком вона навіть випереджає свій скоригований вік, тобто той, який рахують від передбачуваної дати пологів.

Вона вже впевнено тримає голівку, перевертається на животик, активно цікавиться всім навколо, тягнеться до іграшок, уважно стежить за людьми, посміхається, сміється, «розмовляє» своїми дитячими звуками й дуже любить спілкування. Щодня вона вчиться чомусь новому й доводить, що передчасне народження не визначає майбутнє дитини.

Коли я дивлюся на неї сьогодні, мені важко повірити, що колись вона поміщалася на моїх долонях.

Вона навчила мене цінувати кожен день, не втрачати надії навіть тоді, коли дуже страшно, і вірити в маленькі дива.

Наша історія — це не історія про передчасні пологи.

Це історія про маленьку дівчинку, яка від самого народження показала, що вона сильніша за всі труднощі.

Марк народився на 27 тижні вагітності з вагою 990 г.

Коли передчасно народився син, я зовсім не злякалася, я переживала, щоб дитина вижила, і звісно відчувала провину, що не змогла доносити в термін. Але не все залежить від мами, саме головне вірити у дитину і сподіватися на краще, треба розуміти що дитинці важче ніж дорослим, потрібно бути сильним, не опускати руки, адже малятко все відчуває!
Мене дуже підтримували і допомагали рідні люди, але сама велика мотивація триматися це звісно синочок!
Запамʼяталось, як завідувачка відділення реанімації сказала, що плакати не можна біля кювеза, бо син все відчуває. Так я намагалась тримати сльози в собі і завжди розмовляла з Марком і називала його бійцем, бо він боровся за життя. Виписка наша припала на 17 листопада, а це ж міжнародний день передчасно народженних пташенят, ми дуже були щасливі. Хочу передати всім мамам ранніх пташок, що ви дуже сильні і впораєтесь, потім будете ще пишатися собою і дитиною! Час летить дуже швидко! Мені вже не віриться, що ми все пережили, що син був таким крихітним!

Велика подяка реанімації, завідуючій відділенням і медсестрам, вони наш перший дім і перші друзі сина, вони зробили все можливе. Завжди будемо памʼятати з теплом у серці!

Аліса народилася на 28 тижні вагітності з вагою 1260 г. 

Перший місяць був дуже непростий. Виходжування у відділенні інтенсивної терапії, кисневі маски, пневмонія недоношених, жовтяниця, мільйон інʼєкцій та крапельниць, як результат ламкість судин. 

Але маленька дівчинка має велику силу та бажання жити, рости та бути здоровим, щасливим немовлям. Тому зараз нам вже 4 місяці, вага на сьогоднішній день майже 6 кілограмів. Аліса нічим не відрізняється від інших дітей, хоч ще є деякі відголоски передчасного народження. Єдине, що відрізняє її від інших немовлят - шрам на переносиці від кисневої маски. 

Дитина потребувала заходів з виходжування, це однозначно. Весь час була проблема з маленькими венфлонами та пластирами, які не обдирають шкіру. Важко знайти і купити (і не всі можуть собі це дозволити). 

Коли дозволили одягати дитину, постало питання, де взяти такі мікроскопічні речі. Тут ви прийшли на допомогу, а ваша грілочка з вишневих кісточок не раз рятувала нас від болів в животику. 

Сама я потребувала тільки більше позитивних історій та відео від інших мам, котрі пройшли цей шлях до нас, а також нормального харчування , бо лікарняні харчі зовсім не насичують маму і не дозволяють виробляти таке цінне для недоношених молоко! В якийсь період мені порадили дотримуватись дієти, бо підозрювали, що через моє харчування у дитинки дме животик - це була помилка, я не мала сили, молока стало мало, дитинка стала нервова. Не завжди це необхідно, не завжди лікарі праві, прислухайтесь і приглядайтесь до своїх немовлят. Бо лише мама відчуває свою дитину, як ніхто. Якщо ви бачите якісь зміни в поведінці або зовнішності - ЙДІТЬ ДО ЛІКАРІВ І МЕДПЕРСОНАЛУ І ГОВОРІТЬ ПРО ЦЕ. Не соромтеся, не бійтеся. Бо для медпрацівників це лише черговий пацієнт, а для вас все життя. Але і будьте вдячні лікарям за їх роботу, вони працюють виснажливо і за маленькі гроші, це треба памʼятати. 

Раніше не зустрічала подібних ситуацій, лише як передбачення передчасного народження в соціальних мережах стали траплятися відео з поспішайками лікаря Туріне. Доречі, завдяки їй я вірила в позитивний результат і що ляльки сильніші ніж нам здається

Наша історія навчила мене наступному : 

- захворіла під час вагітності - лікуйся, не працюй , а відпочивай,

- не мити підлогу навколішки починаючи з кінця другого триместру

- довіряй лікарям але перевіряй, отримай другу лікарську думку, слідкуй за станом кінцівок, де стоять венфлони, якщо пухне - проси переставити в інше місце. 

Ретельно оглядайте всі ділянки тіла немовляти, можливо ви помітите щось, що не помітили лікарі. Цікавтеся станом самі, цікавтеся аналізами, записуйте та фотографуйте всю інформацію про дитину до якої матимете доступ. Ведіть щоденник, хоча б перші тижні, відмічайте динаміку ваги дитини та всі діагнози та препарати які приміняють для лікування, це важливо.  Не бійтесь просити пояснень, чи просити повторити/написати назву того чи іншого діагнозу чи препарату.

З вашою малечею все буде добре ! Не читайте і не слухайте поганих історій, це не про вас, і не про вашу дитину. Вірте і піклуйтесь, розмовляйте і говоріть, що ви дуже чекали на появу лялі і її місце в вашому житті вже готове.

Народилися ми на 33-му тижні з вагою 1800 г і зростом 43 см. Води відійшли просто під час аналізу крові в жіночій консультації. Я їхала з лікарні в лікарню, а речі за мною довозили рідні. Пологи були дуже швидкі: о 8:00 відійшли води, а вже о 15:15 народилася й заплакала наша донечка.

Далі було 21 день у відділенні інтенсивної та постінтенсивної терапії. Переважно через проблеми зі шлунком, хоча дихала донечка досить швидко сама. Ми боролися з тим, щоб шлунок почав засвоювати молоко та суміш.

Зараз ми повзаємо, встаємо біля опори, нещодавно виповнилося 11 місяців. Ще маємо невеликі зміни в мозку, але сподіваюся, що вони минуть — працюємо над цим. У мене діагностовано ІЦН, тож у майбутньому є підвищений ризик передчасних пологів. Вагітність починаючи з 30-го тижня була суцільним екшеном з лікарнями. У донечки за результатами УЗД теж ставили багато діагнозів, але, дякувати Богові, маля генетично здорове.

Виписалися ми з вагою 2150 г. Бажаю всім віри та любові до своїх діток.

Наша крихітка Азалія народилась на 36-му тижні вагітності з вагою 1600 грамів і 44 см зросту. Під час вагітності ставили ЗВУР, тому дівчинка народилась маловаговою для свого гестаційного віку.

Після народження ми провели 6 днів у відділенні інтенсивної терапії новонароджених, після чого нас перевели до неонатального відділення, де ми пробули майже три тижні.

Було багато діагнозів, з якими часто стикаються мами поспішайок і які дуже лякають: РДС, ПУ ЦНС, гіпоксично-ішемічна енцефалопатія, набряк головного мозку.

Пам’ятаю, як страшно було чути слово «реанімація». Але з часом зрозуміла, що це місце, де для наших крихіток створені всі умови, де є постійний нагляд і надзвичайна увага до кожної дитини. Лікарі відповідали на всі запитання і підтримували нас.

У неонатології з’явилися нові завдання: годування через зонд, навчання їсти з пляшечки, набір ваги. Дивлячись на свою донечку, розумієш, яка вона сильна. Головне — вірити в своїх крихіток. Те, що для інших є буденністю, для наших діток — велика боротьба: за перший подих, за самостійне харчування, за перші маленькі досягнення — підняти голівку на животику.

Сьогодні цій маленькій красуні 8 місяців і 19 днів. Вона вже багато вміє. Попереду ще багато цілей і завдань, але з Божою допомогою ми все зможемо.

Єгор народився на 30–31 тижні шляхом екстреного кесаревого розтину з вагою 1070 г і 38 см зросту. Це наша перша дитина, я до такого не була готова зовсім.

У першу добу він втратив 100 г, тому набір ваги почався з 970 г. Дихав відразу сам, був на канюлях. Через 10 днів його переселили з кювезу в ліжечко. Трохи менше ніж за місяць канюлі повністю зняли. Він мав два курси антибіотиків із парентеральним харчуванням. У реанімації ми провели 52 дні.

У відділенні не було тієї мотивуючої стіни з фото поспішайок «до і після», яка підтримує багатьох батьків. Триматися мені допомагало лише одне: у моєї колеги 12 років тому народилася двійня хлопчиків теж на 7-му місяці, і один із них важив кілограм. Я бачила їх — абсолютно здорові парубки. За цю думку і трималася моя надія.

Попереду нас чекає ще довгий шлях, але я вже бачу і вірю, що все буде добре!

Моя історія виходжування моїх "райських пташечок" почнеться з того, що це наші найбільш довгоочікувані, кохані і найкрасивіші у світі дітки.

Коли аналіз на ФГЧ показав "космічну" цифру - я зрозуміла - я стану мамою двійнят! Усю вагітність я літала наче на крилах, моєму щастю не було меж! Про який токсикоз, акромегалію могла йти мова? Всіх цих "бонусів вагітності" у мене не було!

А потім на 12 тижні почав підніматися різко тиск - 173, 185 - це те, що показав апарат ХОЛТЕРа! Мене терміново відправляють до професора-кардіолога, вона призначає мені дуже дієві препарати - тиск падає до нормальних показників.

Далі мої "пригоди" продовжуються - на 16 тижні - кровомазання... я потрапляю в гінекологію на збереження... Бог мене любить - з чергування змінявся лікар - саме він мене, зважаючи на мій "гострий стан" вирішив поперед всіх прийняти. Прозвучала фраза - "Ви можете відмовитись від огляду, але мені треба знати чи є там, що "спасати", строк маленький - ризик того, що почався "родовий процес - високий!" Ті декілька хвилин в оглядовій здалися мені вічністю - "Все добре - можна "спасати" - "Ви будете бабусею!" - так сказав моїй мамі Олександр Михайлович. Взагалі, забігаючи наперед - мені, вагітній двома янголятами, потрапляли на моєму шляху лише хороші люди.

На 28 тижні я потрапляю в ЦМД, з тим самим діагнозом - мені колять "на всяк випадок" курс "кортикостероїдів", з профілактичною метою передчасних пологів і для того, щоб "розкрились легені" моїх малят. Через 2 тижня я прихожу в консультацію за декретом - акушерка міряє тиск - 150/110, у мене почали набрякати ноги - призначили аналіз сечі на білок. На наступний день дзвонять - виявили білок, треба перездати аналіз - через день він збільшується в 2 раза, тиск підвищується до 170/130. Гінеколог намагається викликати швидку,але "зась" - тривога, десь-якийсь є 1 "черговий" оператор, але в трубці кажуть - він "зайнятий"!!! На майбутне - так не має бути - "швидка" не має відсиджуватися "по підвалам", а люди - помирати! Це - екстренна служба, а не група в дитячому садку, яку ведуть на час тривоги в укриття!!! Допоки по всім "існуючим" і "не існуючим" телефонам моя лікар, дякуючи Богу? додзвонилась - пройшов ще певний час! Швидка приїхала миттєво, певно були десь поряд. В бригаді - молодий, худенький хлопчик-фельдшер і така ж молода лікар! Для чогось вони почали мене розпитувати, як ми хочемо назвати, яка стать у малят. Я розумію - вони злякались, тяжка прееклампсія - страшний діагноз, з витікаючими наслідками у вигляді клонічних судом і миттєвої смерті вагітної жінки. Дякуючи їх злагодженій роботі і грамотно наданій мені першій допомозі - мені знизили тиск, допоки доїджали до Перинатального центру на 20 стовбчиків - зі 180 до 160! Якщо вони читають - ДЯКУЮ вам щиро, мої янголи? на швидкій! Під час тривоги мають везти до найближчого мед. закладу, але збивання такого високого тиску зайняло майже годину - "тривогу" зняли і ми поїхали у мій улюблений ЦМД. Як же вони були мене "раді" бачити наприкінці робочого дня з тиском 196/130, жахливими набряками всього тіла (мене роздуло наче шар) і високим білком сечі. Мене зразу "підняли" в реанімацію - дифузор з ліками, від стійкого тиску, виклик УЗІстки, лаборанта - усе це мені було зроблено. Допоки я була в напів свідомому стані мені підсунули папірець на підпис - "згодна на екстрений КР, з наслідками ознайомлена!" Рука не тримала ручку, але я підвилась і підписала. Усю ніч мені намагалися збити тиск - марно. Я молила ще затримати моїх крихіток у моємо животику хоч на 2 тижні - я знала про "дистрес синдром недоношених" - мені цього було достатньо.... Певно ще тоді не усвідомлювала - це "кінець" моєї вагітності!!!

На наступний день у моїй тісненькій палаті реанімації "директор" закладу зібрав консіліум певно з 20 чоловік - зав. відділеннями - гінекології, реанімації, анастезіології, дитячої реанімації, начмед... усі "світила медицини" вирішували, що зі мною робити - адже я страшенний алергетик - спінальний наркоз - ризик - анафілактичного шоку, двійня, строк 30 тижнів, тиск 196/130, страшні набряки усього тіла, білок сечі, який з тим, що був за день до цього збільшився у 100 разів! А головне - з вечора у мене припинилась відходити сеча - відмовились працювати нирки. Батькам сказали прямо - "Обіцяти нічого не можемо, стан тяжкий, може померти вона з малятами, може вона чи малята - НАДІЙТЕСЯ НА БОГА!" Оце такий висновок "вирок" моїй сім'ї! А ще запитали заодно - чи згодні батькі купляти дорогі ліки за свій кошт (НЦЗУ їх не покриває) - від тиску, кровозамінники, те, що коштує не одну тисячу гривень. А що їм залишалося відповісти - "Звичайно згодні!" Певно, щоб шкуру заради нас у той момент треба було зняти - зняли би не замислюючись і її?! Потім запланували операцію на 12:00 - батьків відіслали у Медтехніку за післяопераційним бандажем і компресіоними панчохами. Об 11:00 я дзвоню мамі - "Мама, меня везут в операционную, сказали времени терять больше нельзя!" Я не знаю, якщо існують Ангели на Землі, то це - наші батькі! Вони на своїх крильцях з іншого кінця міста привезли мені все, що потрібно і компресійні панчохи "торжественно" внесли мені в операційну. Усіх подробиць описувати не буду - скажу тільки одне - робили КР за новітньою методикою, коли виймають плоди в амніотичній оболонці. Запищав, як те маленьке котенятко лише мій хлопчик-Андрюшка, Аріночка - "мовчала"! У мене градом лилися сльози - дітей мені не показали - їх заінтубували і завезли в ВІТН.

А далі була моя тижнева реанімація, коли навіть не дозволяли сходити у туалет за стінкою - потім прочитала - при такому діагнозі високий ризик геморагічного інсульту на протязі 10 днів. На наступний день я вмовила завезти на інвалідному візку мене до малят! Те, що я побачила - був суцільний жах - 2 маленьких червоненьких жабенятка лежать напівживі, без усякого руху у кувезиках - у мене з очей полились сльози градом?! Усе... протягом тижня мене туди більше не пустили - тиск підскочив ще вище від побаченого там жаху. А потім прийшов неанатолог, дав мені папірець - "...згідна, згідна...підпис...підпис..." і він зник - наче спустився десь зі свого 4 поверху і таким же чином туди і злетів. Пройшов день, два... груди набрякли... температура під 39... розцідитися не можу - вставати не дозволяють - в мені 2 венозних і 1 поперековий катетер стоїть. Я в повному розпачі - чому з дитячої реанімації до мене ніхто не приходить, що з моїми малесенькими?! Відповіді - 0!!! А через мене - несуть діток після кесарево мамам - вони гугукають, ті - розмовляють з ними. А я лежу, наче спустошений мішечок, в який вже нічого не покладуть і молю Матір Божу і Ісуса Христа - "Спасіть моїх малят, якщо не можна мене, хоча б їх, благаю!!!!" Мої душевні крики - чули лише на небесах. У той момент стали важливі слова чоловіка - "Мы заберем их любыми и будем любить любыми, какими бы они не были!" Це те, що було мені важливо у той момент - мої кохані пташенята, мої Ангели на цій грішній Землі!

А далі була нескінченна череда днів зі словами - "Стабільно тяжкі, стабільно тяжкі..." Неспання, відпочинок лише по 20 хвилин (щоб сцідитись потрібна була година) - носіння молочка кожні 3 години, при тому, що після КС, з нестабільним тиском і в післяопераційному бандажі я була вимушена 1,5 тижня ходити на 4 поверх пішки (не працював ліфт)?. Були моменти, коли з 3-х раз на день могли пустити до маляток лише раз (генеральне прибирання, поступила тяжка дитина). Тоді хотілось просто вибити ті скляні двері, щоб побачити своїх малесеньких пупсиків! Саме там я взнала значення таких страшних слів, як "сіпап", "інтубація", "дифузор". В голові постійно було "піп...піп...піп..." - так працювали апарати для підтримки їх життя. Іноді мені здавалось, що ці "піп...піп...піп" рахують ті нервові клітини, що у мене ще залишились... Памперси?, вологи серветки, ліки? - це те, що неслося туди щодня на противагу з молоком в іншій руці!

Далі моїх малят за 5 днів до виписки (провели там без 3 днів місяць) перевели у відкриту двійну люльку під лампу☀️! Боже, яке це було щастя і радість для мене! А потім був процесс виходжування в відділенні недоношених - довгий і кропіткий - сидіння на протязі в коридорі під час тривоги по 5-6 годин, самостійне годування через зонд, непрофесійне ставлення до своїх обов'язків медсестри і лікаря, яке мені майже не коштувало життя моєї донечки! І ще багато всього - привчання до пляшечки... У мого синочка тоді і виявили пахово-мошоночну грижу. Чи "накричав" він її у реанімації, чи вона була вроджена по причині недоношенності - для мене це питання і досі залишається загадкою!

Через 2 місяці ми вже були вдома! Божечки, яка це вже радість була! Дім...милий дім... Мама приклала мені до грудей по черзі діток і вони почали смоктати - це при тому, що був винесений лікарем вердикт - "Занадто довго були на зонді для годування і на пляшечці - грудь не візьмуть!" Мої маленькі "трудівники" - пихтіли, покривалися потиком, але тяга до життя була сильниша за обставини!

Зараз моєму королю і королеві (не дарма ж назвали - "королівською двійнею") 7,5 місяців! Ми зростаємо, гугукаємо, сидимо, стараємося стати на ніжки і не відрізняємося від тих, хто "досидів" ще 2 місяця. Мої кохані дітки, люблю вас більше за своє життя!

Дякую Бардаш Лесі Юрівні, Машевському, Іщуку Станіславу Івановичу, Кулику, Дудніку (вибачте, не у всіх запам'ятала ім'я і по-батькові), Шовкопляс Наталі Анатоліївні, її медсестричкам з відділення, професору Осовській, Лесик Валентині, Констянтину Івановичу, за те, що прооперував мого синочка... Вибачте, можливо не усіх згадала, але усім вдячна за врятоване моє життя і життя моїх двійняток!!! Вірте завжди і надійтеся на Бога, лише він допоможе дати вам сил і віри в те, що все буде добре! А ще дуже важлива підтримка сім'ї - це ті люди, що завжди з тобою поряд - незважаючи ні на що! А ще наші батькі - наші Янголи-Охоронці на цьому світі!!! Їх безмежна любов витяне наче трактор? з будь-якої "життевої грязюки"!!! Всім миру і душевного спокою!!!

Коли народився Святослав, я написала маленьке оповідання про нього:

Эта история про рыбку, которая очень хотела быть птичкой

Жила была одна рыбка, которая плавала плавала себе в море и в один момент ей очень захотелось стать птичкой и летать высоко высоко.

Рыбка была настолько настойчивой, что никто и ничто не могло её остановить... Но рыбка не знала, что для того чтоб летать необходимо иметь крепкие и надёжные крылья. И когда рыбка покинула своё водное царство и рванула ввысь, она начала стремительно падать. Но это увидели стражи неба и подхватили, теперь уже птичку. Они понесли её на своих огромных белых крыльях в надёжное гнездышко. Птичка всё поняла и осталась в гнездышке набираться сил, мужества и мудрости.

Сколько ещё птичка будет крепнуть знает только небесный Царь, но и небесные стражи, и сама птичка точно знают, что наступит тот день когда маленький птенец станет сильным, смелым, рассудительным и благородным СОКОЛОМ... крылья его будут сильны и крепки, его ждут великие победы и рано или поздно он осилит любую высоту.

Святослав народився 03 лютого 2019 року на 28 тижні вагітності з масою 1410 г. через істміко-цервікальну недостатність.

Так склалося, що в мене це вже друга дитина народжена передчасно, тому я вже чудово розуміла, що відбувається і що буде відбуватися. В один момент я просто "перестала жити" емоційно. Я не дозволяла собі панікувати, переживати, плакати... повна відсутність емоцій, холоднокровність, молитва та виконання настанов лікарів - це допомогло пережити нелегкий період нашого життя.

Я та чоловік огортали свого пташеня турботою, співали колискові та тримали на собі (метод "Кенгуру") у реанімації.

Мені закарбувалося у пам'яті, як нам постійно повторювали:" Мама должна быть счастливой и красивой" Тим самим стимулювали батьків не побиватися, а піти розвіятися - випити кави, пофарбувати волосся, тощо.

Було різне, було важко та й досі не завжди все просто, але все одно життя чудова річ, як не крути. Дітки підростають, з кожним днем вони стають все цікавіші та цікавіші і поступово забувається весь той жах, який довелося пережити. Святослав тепер не просто пташеня, він справжній СОКІЛ!

Бути добру!