Історії виходжування ранніх пташок

Аліса народилася на 28 тижні вагітності з вагою 1260 г. 

Перший місяць був дуже непростий. Виходжування у відділенні інтенсивної терапії, кисневі маски, пневмонія недоношених, жовтяниця, мільйон інʼєкцій та крапельниць, як результат ламкість судин. 

Але маленька дівчинка має велику силу та бажання жити, рости та бути здоровим, щасливим немовлям. Тому зараз нам вже 4 місяці, вага на сьогоднішній день майже 6 кілограмів. Аліса нічим не відрізняється від інших дітей, хоч ще є деякі відголоски передчасного народження. Єдине, що відрізняє її від інших немовлят - шрам на переносиці від кисневої маски. 

Дитина потребувала заходів з виходжування, це однозначно. Весь час була проблема з маленькими венфлонами та пластирами, які не обдирають шкіру. Важко знайти і купити (і не всі можуть собі це дозволити). 

Коли дозволили одягати дитину, постало питання, де взяти такі мікроскопічні речі. Тут ви прийшли на допомогу, а ваша грілочка з вишневих кісточок не раз рятувала нас від болів в животику. 

Сама я потребувала тільки більше позитивних історій та відео від інших мам, котрі пройшли цей шлях до нас, а також нормального харчування , бо лікарняні харчі зовсім не насичують маму і не дозволяють виробляти таке цінне для недоношених молоко! В якийсь період мені порадили дотримуватись дієти, бо підозрювали, що через моє харчування у дитинки дме животик - це була помилка, я не мала сили, молока стало мало, дитинка стала нервова. Не завжди це необхідно, не завжди лікарі праві, прислухайтесь і приглядайтесь до своїх немовлят. Бо лише мама відчуває свою дитину, як ніхто. Якщо ви бачите якісь зміни в поведінці або зовнішності - ЙДІТЬ ДО ЛІКАРІВ І МЕДПЕРСОНАЛУ І ГОВОРІТЬ ПРО ЦЕ. Не соромтеся, не бійтеся. Бо для медпрацівників це лише черговий пацієнт, а для вас все життя. Але і будьте вдячні лікарям за їх роботу, вони працюють виснажливо і за маленькі гроші, це треба памʼятати. 

Раніше не зустрічала подібних ситуацій, лише як передбачення передчасного народження в соціальних мережах стали траплятися відео з поспішайками лікаря Туріне. Доречі, завдяки їй я вірила в позитивний результат і що ляльки сильніші ніж нам здається

Наша історія навчила мене наступному : 

- захворіла під час вагітності - лікуйся, не працюй , а відпочивай,

- не мити підлогу навколішки починаючи з кінця другого триместру

- довіряй лікарям але перевіряй, отримай другу лікарську думку, слідкуй за станом кінцівок, де стоять венфлони, якщо пухне - проси переставити в інше місце. 

Ретельно оглядайте всі ділянки тіла немовляти, можливо ви помітите щось, що не помітили лікарі. Цікавтеся станом самі, цікавтеся аналізами, записуйте та фотографуйте всю інформацію про дитину до якої матимете доступ. Ведіть щоденник, хоча б перші тижні, відмічайте динаміку ваги дитини та всі діагнози та препарати які приміняють для лікування, це важливо.  Не бійтесь просити пояснень, чи просити повторити/написати назву того чи іншого діагнозу чи препарату.

З вашою малечею все буде добре ! Не читайте і не слухайте поганих історій, це не про вас, і не про вашу дитину. Вірте і піклуйтесь, розмовляйте і говоріть, що ви дуже чекали на появу лялі і її місце в вашому житті вже готове.

Народилися ми на 33-му тижні з вагою 1800 г і зростом 43 см. Води відійшли просто під час аналізу крові в жіночій консультації. Я їхала з лікарні в лікарню, а речі за мною довозили рідні. Пологи були дуже швидкі: о 8:00 відійшли води, а вже о 15:15 народилася й заплакала наша донечка.

Далі було 21 день у відділенні інтенсивної та постінтенсивної терапії. Переважно через проблеми зі шлунком, хоча дихала донечка досить швидко сама. Ми боролися з тим, щоб шлунок почав засвоювати молоко та суміш.

Зараз ми повзаємо, встаємо біля опори, нещодавно виповнилося 11 місяців. Ще маємо невеликі зміни в мозку, але сподіваюся, що вони минуть — працюємо над цим. У мене діагностовано ІЦН, тож у майбутньому є підвищений ризик передчасних пологів. Вагітність починаючи з 30-го тижня була суцільним екшеном з лікарнями. У донечки за результатами УЗД теж ставили багато діагнозів, але, дякувати Богові, маля генетично здорове.

Виписалися ми з вагою 2150 г. Бажаю всім віри та любові до своїх діток.

Наша крихітка Азалія народилась на 36-му тижні вагітності з вагою 1600 грамів і 44 см зросту. Під час вагітності ставили ЗВУР, тому дівчинка народилась маловаговою для свого гестаційного віку.

Після народження ми провели 6 днів у відділенні інтенсивної терапії новонароджених, після чого нас перевели до неонатального відділення, де ми пробули майже три тижні.

Було багато діагнозів, з якими часто стикаються мами поспішайок і які дуже лякають: РДС, ПУ ЦНС, гіпоксично-ішемічна енцефалопатія, набряк головного мозку.

Пам’ятаю, як страшно було чути слово «реанімація». Але з часом зрозуміла, що це місце, де для наших крихіток створені всі умови, де є постійний нагляд і надзвичайна увага до кожної дитини. Лікарі відповідали на всі запитання і підтримували нас.

У неонатології з’явилися нові завдання: годування через зонд, навчання їсти з пляшечки, набір ваги. Дивлячись на свою донечку, розумієш, яка вона сильна. Головне — вірити в своїх крихіток. Те, що для інших є буденністю, для наших діток — велика боротьба: за перший подих, за самостійне харчування, за перші маленькі досягнення — підняти голівку на животику.

Сьогодні цій маленькій красуні 8 місяців і 19 днів. Вона вже багато вміє. Попереду ще багато цілей і завдань, але з Божою допомогою ми все зможемо.

Єгор народився на 30–31 тижні шляхом екстреного кесаревого розтину з вагою 1070 г і 38 см зросту. Це наша перша дитина, я до такого не була готова зовсім.

У першу добу він втратив 100 г, тому набір ваги почався з 970 г. Дихав відразу сам, був на канюлях. Через 10 днів його переселили з кювезу в ліжечко. Трохи менше ніж за місяць канюлі повністю зняли. Він мав два курси антибіотиків із парентеральним харчуванням. У реанімації ми провели 52 дні.

У відділенні не було тієї мотивуючої стіни з фото поспішайок «до і після», яка підтримує багатьох батьків. Триматися мені допомагало лише одне: у моєї колеги 12 років тому народилася двійня хлопчиків теж на 7-му місяці, і один із них важив кілограм. Я бачила їх — абсолютно здорові парубки. За цю думку і трималася моя надія.

Попереду нас чекає ще довгий шлях, але я вже бачу і вірю, що все буде добре!

Моя історія виходжування моїх "райських пташечок" почнеться з того, що це наші найбільш довгоочікувані, кохані і найкрасивіші у світі дітки.

Коли аналіз на ФГЧ показав "космічну" цифру - я зрозуміла - я стану мамою двійнят! Усю вагітність я літала наче на крилах, моєму щастю не було меж! Про який токсикоз, акромегалію могла йти мова? Всіх цих "бонусів вагітності" у мене не було!

А потім на 12 тижні почав підніматися різко тиск - 173, 185 - це те, що показав апарат ХОЛТЕРа! Мене терміново відправляють до професора-кардіолога, вона призначає мені дуже дієві препарати - тиск падає до нормальних показників.

Далі мої "пригоди" продовжуються - на 16 тижні - кровомазання... я потрапляю в гінекологію на збереження... Бог мене любить - з чергування змінявся лікар - саме він мене, зважаючи на мій "гострий стан" вирішив поперед всіх прийняти. Прозвучала фраза - "Ви можете відмовитись від огляду, але мені треба знати чи є там, що "спасати", строк маленький - ризик того, що почався "родовий процес - високий!" Ті декілька хвилин в оглядовій здалися мені вічністю - "Все добре - можна "спасати" - "Ви будете бабусею!" - так сказав моїй мамі Олександр Михайлович. Взагалі, забігаючи наперед - мені, вагітній двома янголятами, потрапляли на моєму шляху лише хороші люди.

На 28 тижні я потрапляю в ЦМД, з тим самим діагнозом - мені колять "на всяк випадок" курс "кортикостероїдів", з профілактичною метою передчасних пологів і для того, щоб "розкрились легені" моїх малят. Через 2 тижня я прихожу в консультацію за декретом - акушерка міряє тиск - 150/110, у мене почали набрякати ноги - призначили аналіз сечі на білок. На наступний день дзвонять - виявили білок, треба перездати аналіз - через день він збільшується в 2 раза, тиск підвищується до 170/130. Гінеколог намагається викликати швидку,але "зась" - тривога, десь-якийсь є 1 "черговий" оператор, але в трубці кажуть - він "зайнятий"!!! На майбутне - так не має бути - "швидка" не має відсиджуватися "по підвалам", а люди - помирати! Це - екстренна служба, а не група в дитячому садку, яку ведуть на час тривоги в укриття!!! Допоки по всім "існуючим" і "не існуючим" телефонам моя лікар, дякуючи Богу? додзвонилась - пройшов ще певний час! Швидка приїхала миттєво, певно були десь поряд. В бригаді - молодий, худенький хлопчик-фельдшер і така ж молода лікар! Для чогось вони почали мене розпитувати, як ми хочемо назвати, яка стать у малят. Я розумію - вони злякались, тяжка прееклампсія - страшний діагноз, з витікаючими наслідками у вигляді клонічних судом і миттєвої смерті вагітної жінки. Дякуючи їх злагодженій роботі і грамотно наданій мені першій допомозі - мені знизили тиск, допоки доїджали до Перинатального центру на 20 стовбчиків - зі 180 до 160! Якщо вони читають - ДЯКУЮ вам щиро, мої янголи? на швидкій! Під час тривоги мають везти до найближчого мед. закладу, але збивання такого високого тиску зайняло майже годину - "тривогу" зняли і ми поїхали у мій улюблений ЦМД. Як же вони були мене "раді" бачити наприкінці робочого дня з тиском 196/130, жахливими набряками всього тіла (мене роздуло наче шар) і високим білком сечі. Мене зразу "підняли" в реанімацію - дифузор з ліками, від стійкого тиску, виклик УЗІстки, лаборанта - усе це мені було зроблено. Допоки я була в напів свідомому стані мені підсунули папірець на підпис - "згодна на екстрений КР, з наслідками ознайомлена!" Рука не тримала ручку, але я підвилась і підписала. Усю ніч мені намагалися збити тиск - марно. Я молила ще затримати моїх крихіток у моємо животику хоч на 2 тижні - я знала про "дистрес синдром недоношених" - мені цього було достатньо.... Певно ще тоді не усвідомлювала - це "кінець" моєї вагітності!!!

На наступний день у моїй тісненькій палаті реанімації "директор" закладу зібрав консіліум певно з 20 чоловік - зав. відділеннями - гінекології, реанімації, анастезіології, дитячої реанімації, начмед... усі "світила медицини" вирішували, що зі мною робити - адже я страшенний алергетик - спінальний наркоз - ризик - анафілактичного шоку, двійня, строк 30 тижнів, тиск 196/130, страшні набряки усього тіла, білок сечі, який з тим, що був за день до цього збільшився у 100 разів! А головне - з вечора у мене припинилась відходити сеча - відмовились працювати нирки. Батькам сказали прямо - "Обіцяти нічого не можемо, стан тяжкий, може померти вона з малятами, може вона чи малята - НАДІЙТЕСЯ НА БОГА!" Оце такий висновок "вирок" моїй сім'ї! А ще запитали заодно - чи згодні батькі купляти дорогі ліки за свій кошт (НЦЗУ їх не покриває) - від тиску, кровозамінники, те, що коштує не одну тисячу гривень. А що їм залишалося відповісти - "Звичайно згодні!" Певно, щоб шкуру заради нас у той момент треба було зняти - зняли би не замислюючись і її?! Потім запланували операцію на 12:00 - батьків відіслали у Медтехніку за післяопераційним бандажем і компресіоними панчохами. Об 11:00 я дзвоню мамі - "Мама, меня везут в операционную, сказали времени терять больше нельзя!" Я не знаю, якщо існують Ангели на Землі, то це - наші батькі! Вони на своїх крильцях з іншого кінця міста привезли мені все, що потрібно і компресійні панчохи "торжественно" внесли мені в операційну. Усіх подробиць описувати не буду - скажу тільки одне - робили КР за новітньою методикою, коли виймають плоди в амніотичній оболонці. Запищав, як те маленьке котенятко лише мій хлопчик-Андрюшка, Аріночка - "мовчала"! У мене градом лилися сльози - дітей мені не показали - їх заінтубували і завезли в ВІТН.

А далі була моя тижнева реанімація, коли навіть не дозволяли сходити у туалет за стінкою - потім прочитала - при такому діагнозі високий ризик геморагічного інсульту на протязі 10 днів. На наступний день я вмовила завезти на інвалідному візку мене до малят! Те, що я побачила - був суцільний жах - 2 маленьких червоненьких жабенятка лежать напівживі, без усякого руху у кувезиках - у мене з очей полились сльози градом?! Усе... протягом тижня мене туди більше не пустили - тиск підскочив ще вище від побаченого там жаху. А потім прийшов неанатолог, дав мені папірець - "...згідна, згідна...підпис...підпис..." і він зник - наче спустився десь зі свого 4 поверху і таким же чином туди і злетів. Пройшов день, два... груди набрякли... температура під 39... розцідитися не можу - вставати не дозволяють - в мені 2 венозних і 1 поперековий катетер стоїть. Я в повному розпачі - чому з дитячої реанімації до мене ніхто не приходить, що з моїми малесенькими?! Відповіді - 0!!! А через мене - несуть діток після кесарево мамам - вони гугукають, ті - розмовляють з ними. А я лежу, наче спустошений мішечок, в який вже нічого не покладуть і молю Матір Божу і Ісуса Христа - "Спасіть моїх малят, якщо не можна мене, хоча б їх, благаю!!!!" Мої душевні крики - чули лише на небесах. У той момент стали важливі слова чоловіка - "Мы заберем их любыми и будем любить любыми, какими бы они не были!" Це те, що було мені важливо у той момент - мої кохані пташенята, мої Ангели на цій грішній Землі!

А далі була нескінченна череда днів зі словами - "Стабільно тяжкі, стабільно тяжкі..." Неспання, відпочинок лише по 20 хвилин (щоб сцідитись потрібна була година) - носіння молочка кожні 3 години, при тому, що після КС, з нестабільним тиском і в післяопераційному бандажі я була вимушена 1,5 тижня ходити на 4 поверх пішки (не працював ліфт)?. Були моменти, коли з 3-х раз на день могли пустити до маляток лише раз (генеральне прибирання, поступила тяжка дитина). Тоді хотілось просто вибити ті скляні двері, щоб побачити своїх малесеньких пупсиків! Саме там я взнала значення таких страшних слів, як "сіпап", "інтубація", "дифузор". В голові постійно було "піп...піп...піп..." - так працювали апарати для підтримки їх життя. Іноді мені здавалось, що ці "піп...піп...піп" рахують ті нервові клітини, що у мене ще залишились... Памперси?, вологи серветки, ліки? - це те, що неслося туди щодня на противагу з молоком в іншій руці!

Далі моїх малят за 5 днів до виписки (провели там без 3 днів місяць) перевели у відкриту двійну люльку під лампу☀️! Боже, яке це було щастя і радість для мене! А потім був процесс виходжування в відділенні недоношених - довгий і кропіткий - сидіння на протязі в коридорі під час тривоги по 5-6 годин, самостійне годування через зонд, непрофесійне ставлення до своїх обов'язків медсестри і лікаря, яке мені майже не коштувало життя моєї донечки! І ще багато всього - привчання до пляшечки... У мого синочка тоді і виявили пахово-мошоночну грижу. Чи "накричав" він її у реанімації, чи вона була вроджена по причині недоношенності - для мене це питання і досі залишається загадкою!

Через 2 місяці ми вже були вдома! Божечки, яка це вже радість була! Дім...милий дім... Мама приклала мені до грудей по черзі діток і вони почали смоктати - це при тому, що був винесений лікарем вердикт - "Занадто довго були на зонді для годування і на пляшечці - грудь не візьмуть!" Мої маленькі "трудівники" - пихтіли, покривалися потиком, але тяга до життя була сильниша за обставини!

Зараз моєму королю і королеві (не дарма ж назвали - "королівською двійнею") 7,5 місяців! Ми зростаємо, гугукаємо, сидимо, стараємося стати на ніжки і не відрізняємося від тих, хто "досидів" ще 2 місяця. Мої кохані дітки, люблю вас більше за своє життя!

Дякую Бардаш Лесі Юрівні, Машевському, Іщуку Станіславу Івановичу, Кулику, Дудніку (вибачте, не у всіх запам'ятала ім'я і по-батькові), Шовкопляс Наталі Анатоліївні, її медсестричкам з відділення, професору Осовській, Лесик Валентині, Констянтину Івановичу, за те, що прооперував мого синочка... Вибачте, можливо не усіх згадала, але усім вдячна за врятоване моє життя і життя моїх двійняток!!! Вірте завжди і надійтеся на Бога, лише він допоможе дати вам сил і віри в те, що все буде добре! А ще дуже важлива підтримка сім'ї - це ті люди, що завжди з тобою поряд - незважаючи ні на що! А ще наші батькі - наші Янголи-Охоронці на цьому світі!!! Їх безмежна любов витяне наче трактор? з будь-якої "життевої грязюки"!!! Всім миру і душевного спокою!!!

Коли народився Святослав, я написала маленьке оповідання про нього:

Эта история про рыбку, которая очень хотела быть птичкой

Жила была одна рыбка, которая плавала плавала себе в море и в один момент ей очень захотелось стать птичкой и летать высоко высоко.

Рыбка была настолько настойчивой, что никто и ничто не могло её остановить... Но рыбка не знала, что для того чтоб летать необходимо иметь крепкие и надёжные крылья. И когда рыбка покинула своё водное царство и рванула ввысь, она начала стремительно падать. Но это увидели стражи неба и подхватили, теперь уже птичку. Они понесли её на своих огромных белых крыльях в надёжное гнездышко. Птичка всё поняла и осталась в гнездышке набираться сил, мужества и мудрости.

Сколько ещё птичка будет крепнуть знает только небесный Царь, но и небесные стражи, и сама птичка точно знают, что наступит тот день когда маленький птенец станет сильным, смелым, рассудительным и благородным СОКОЛОМ... крылья его будут сильны и крепки, его ждут великие победы и рано или поздно он осилит любую высоту.

Святослав народився 03 лютого 2019 року на 28 тижні вагітності з масою 1410 г. через істміко-цервікальну недостатність.

Так склалося, що в мене це вже друга дитина народжена передчасно, тому я вже чудово розуміла, що відбувається і що буде відбуватися. В один момент я просто "перестала жити" емоційно. Я не дозволяла собі панікувати, переживати, плакати... повна відсутність емоцій, холоднокровність, молитва та виконання настанов лікарів - це допомогло пережити нелегкий період нашого життя.

Я та чоловік огортали свого пташеня турботою, співали колискові та тримали на собі (метод "Кенгуру") у реанімації.

Мені закарбувалося у пам'яті, як нам постійно повторювали:" Мама должна быть счастливой и красивой" Тим самим стимулювали батьків не побиватися, а піти розвіятися - випити кави, пофарбувати волосся, тощо.

Було різне, було важко та й досі не завжди все просто, але все одно життя чудова річ, як не крути. Дітки підростають, з кожним днем вони стають все цікавіші та цікавіші і поступово забувається весь той жах, який довелося пережити. Святослав тепер не просто пташеня, він справжній СОКІЛ!

Бути добру!